Глава 11. Вибір душі

Аліса… Лада… — вона повільно відкрила очі. Легке сяйво проникало крізь важкі штори, ніби світанок намагався обережно торкнутись її свідомості, не розбивши її повністю.

Її тіло ще пам’ятало ніч. Ніжність його дотиків. Ритм його дихання. Вогонь, що перетворив її зсередини. Серце билося неспокійно, ніби боялося, що все це — лише сон.

Але він був поруч.

Влас сидів біля вікна, згорбившись, у темному одязі, що ледь виділяв його постать у напівтемряві кімнати. Його очі — знайомі, давні — дивилися вдалечінь, крізь товщу часу. Він мовчав, але вона знала, що чекає.

— Я… — її голос тремтів, але не від страху. — Я пам’ятаю.

Він не обернувся. Лише стиснув пальці на колінах, ніби стримуючи себе від надії.

— Я пам’ятаю себе. Пам’ятаю її… Ладу. Те, ким я була. Те, ким я стала… Аліса. Я… все ще вона, але вже й не зовсім.

Він повернув голову повільно. Його очі світилися — не магією, а глибоким, майже болючим почуттям.

— І?

Вона підвелась, сіла на ліжку, притягнула ковдру до грудей і вдивлялася в нього. У цей момент зникло все — вибухи думок, страх втрати, навіть голоси з минулого, що закликали повертатися.

— Я хочу бути з тобою, Власе. Неважливо, що буде з пам’яттю інших. Неважливо, який цей світ. Я нарешті відчула, ким я є — і це з тобою.

Він повільно підійшов. Його пальці торкнулись її обличчя. Живі. Реальні.

— Ти впевнена? Це не буде легко. Твоє життя у тому світі…

— Було моїм захистом, — перебила вона м’яко. — Але не моїм домом. А ти — мій дім.

Його губи торкнулися її лоба — обережно, майже побожно. Наче боявся, що вона зникне.

— Я не віддам тебе знову, — прошепотів він. — Ніколи.

Вона обійняла його, стискаючи так, наче хотіла зупинити час.

А світ, нарешті, став на своє місце.
— Я готова, — сказала вона рішуче, дивлячись Власу в очі.

Його погляд був повен тіней і світла водночас.

— Тоді йди за мною, — прошепотів він.

Він простягнув руку — і вона взяла її без вагань. Його долоня була гаряча, пульсуюча. І коли їхні пальці зімкнулися, все навколо ніби затремтіло.

Світ став розмитим. Стіни кімнати почали розчинятися, ніби були лише ілюзією. Підлога втратила твердість, і під ногами залишився тільки простір — як шовкова порожнеча, що шепоче з усіх боків.

— Не бійся. Це межа, — сказав Влас. — Її не видно, але вона існує всередині тебе. І лише ти можеш зробити останній крок.

Вона вдихнула. Останній раз — як Аліса. Відчула у грудях щем, м’який біль від прощання з усім знайомим. Подумала про друзів, родину. Про своє ліжко, каву вранці, телефонні дзвінки… Усе, що здавалося важливим, стало блідим, віддаленим.

І тоді… вона ступила вперед.

Темрява огорнула її м’яко, наче ковдра. Але це була не порожнеча, а щось живе. Її тіло пройняли пульсації — немов саме повітря складалося з музики і спогадів, з облич, що проминали навколо. Лиця, що колись були їй рідними, миготіли перед очима, щезаючи у сяйві.

Серце гупнуло сильно. Один раз. І все змінилося.

Вона стояла на вологій землі, серед лісу, що палахкотів темною зеленню й сріблястими рослинами. Повітря було густішим, пахло глиною, деревами й чимось первісним.

Поряд — Влас. Він не відпускав її руки.

— Тепер ти тут. Повністю. Зі мною.

Він нахилився до куща з дивними, темно-червоними трояндами, вкритими краплями роси. Обережно зірвав одну — без шипів, ніби вона сама схилилася до його руки. Простягнув її їй.

— Для Лади, яка повернулася додому.

Її пальці замкнулися навколо стебла. Троянда була гарячою, майже живою, як серце.

— Дякую, — прошепотіла вона.

І вперше за довгий час — відчула, що справді жива.