Глава 8: Істина

Аліса сиділа біля вікна, загортаючись у стару бабусину шаль, яку знайшла серед речей. Її руки тремтіли — не від холоду, а від тривоги. Серце билося в грудях, ніби щось мало от-от відкритися. Її сни більше не були просто снами. Вони ставали спогадами. Занадто реальними, щоб бути вигадкою. І найстрашніше — вона починала вірити в них.

Увечері вона повернулася в бібліотеку. Не тому, що хотіла, а тому, що щось вело її туди. Холод пробирав до кісток, хоча опалення в будівлі працювало. Сходинки скрипіли під ногами, світло ламп миготіло, мов попередження. І він чекав. Влас. Його силует був нерухомий у кінці старого книжкового залу, наче злива тіней згущувалась навколо нього.

— Чому? — вирвалося в неї, коли вона підійшла ближче. — Хто ти насправді?

Він дивився на неї з таким болем, що Аліса відчула, як у неї всередині щось ламається.

— Ти не пам’ятаєш? — його голос був глухий, ніби ввібрав у себе століття забуття. — Але душа твоя пам’ятає. Ти… Лада. Моя кохана. Та, кого я втратив.

Аліса відступила на крок, її погляд метнувся вбік. Повітря навколо ніби стало густішим, важчим.

— Що ти кажеш? Це… Це якась гра?

Він мовчки простягнув руку — і раптом навколо все потемніло. Бібліотека зникла. Перед її очима з’явилися кадри з минулого: храм у горах, обряд, і вона… в білому. Її руки зв’язані шовковими стрічками, а перед нею стоїть Влас — зовсім інший. Очі повні болю, але він говорить слова, які ніби відпускають її душу.

Навколо лунає голос старої жриці:

— Жертва очищає. Жертва рятує.

І тоді — крик. Чоловічий. Його крик. Він розриває тишу, кидається вперед, але його стримують. Її тіло зникає у світлі. І темрява огортає все…

— Я відправив тебе в людський світ, — прошепотів Влас, коли все навколо знову стало звичним. Вони стояли серед книжкових полиць. — Щоб врятувати. Щоб ти могла жити. Але тепер час повертається. Все знову сходиться до центру.

Світ знову перемкнувся. Кожне його слово било по її серцю, як дзвін.

— Ти не мала згадати. Але любов… — він заплющив очі. — Вона сильніша за смерть. Я знав, що вона поверне тебе до мене.

Аліса стояла нерухомо. Сльози котились по її щоках. Вона вже знала, що це правда. Вона відчувала це кожною клітиною. Влас був не вигадкою. І вона — не просто дівчина на ім’я Аліса.

— Я… Я пам’ятаю, — прошепотіла вона. — Лада… це була я.

Він торкнувся її обличчя так ніжно, ніби боявся знову втратити. Але в його погляді ховалась приреченість.

— Цього разу ти залишишся… або згинеш назавжди.

І в ту мить вона знала: обрати буде важко. Але тінь любові вже запалилася в її душі. І це полум’я не згасне просто так.