Глава 6: Пробудження старого імені

Аліса прокинулася раніше, ніж завжди. Її очі ще не встигли відкритися, як серце вже билося швидше. Сон був яскравим, глибоким — він знову був там. Вони стояли на мосту над чорною рікою, й навколо не було нічого, крім порожнечі. Його пальці обвивали її зап’ястя — м’яко, але з відчайдушною рішучістю.

— Ти повинна згадати, — шепотів він. — Поки ще не пізно.

— Хто ти? — спитала вона, хоч серце вже знало відповідь.

Він дивився на неї так, ніби бачив вперше і востаннє одночасно.

— Я той, хто залишився, коли тебе забрали. Ладо…

Аліса прокинулась, відчуваючи, що ім’я «Лада» вже не здається чужим. Це було як старе пальто, яке лежало в шафі довгі роки, але раптом ідеально сіло.

В університеті вона не могла зосередитися. Слухаючи лекцію, вона машинально занотовувала фрази, але думки були далеко. Подруга помітила це одразу.

— Ти сьогодні якась не така, — сказала Віка під час перерви. — Знову сниш дивного красеня?

Аліса ледь усміхнулась. — Ще дивнішого. І… здається, я починаю згадувати.

— Що саме?

— Себе. Своє інше ім’я. Мене колись звали Лада.

Віка втупилась у неї мовчки, потім знизала плечима:

— Ну, це ж не кримінал. Гарне ім’я. Просто… дивно, що ти так певна.

Після занять Аліса поверталась додому пішки. Вулиця була порожньою, вечір розливався золотим туманом. І тут вона його побачила.

Він стояв у тіні між будинками. Той самий юнак. Очі — чорні, як ніч після дощу. Вони зустрілись поглядом, і щось у грудях Аліси стислося.

Вона кинулася до нього, але щойно ступила кілька кроків, він зник. Наче розчинився в повітрі.

Вона залишилась стояти серед вулиці — розгублена, самотня. Але вперше — не налякана. Її щось тягнуло далі. Не страх. Пам’ять.

Того вечора вона пішла до бабусиної скрині, що стояла в комірчині. Там, між старих хусток, знайшла щоденник. Не підписаний. Почерк знайомий — її власний. Але текст був старий, пожовклий.

«Мене звати Лада. І я маю пам’ятати, щоб врятувати його.»

Аліса закрила щоденник. Ніч згущувалася за вікном. Але вперше в темряві вона відчула не загрозу, а надію.

— Я знайду тебе, — прошепотіла вона. — Навіть якщо для цього доведеться знову заснути назавжди.