Глава 4: Тріщини між світами

Вона прокинулась серед ночі, з серцем, що гупало, мов барабан. Долоні були вологі, а подушка — розірвана з одного краю. Аліса провела пальцями по обличчю, ніби хотіла стерти сон, але він вперто тримався за її свідомість.

Уві сні вона стояла посеред поля, де росли троянди кольору крові. Він знову був там — такий же холодний і прекрасний, але... щось змінилося. Він не кликав її. Він ішов. А вона стояла й не могла зрушити з місця.

— Лада?.. — він обернувся, але в його очах більше не було того тепла. — Ти мала забути. Тепер уже пізно.

Прокинувшись, вона підвелася з ліжка. На підлозі — кілька пелюсток. Вона не уявляла, звідки вони. Усе стало... тоншим. Повітря, межі, сама реальність.

На ранок вона дивилась у дзеркало довше, ніж зазвичай. Очі здалися їй чужими — на мить у них блиснуло щось червоне. Показалось?

Університет не став безпечним прихистком. Люди навколо здавалися надто гучними, надто живими. Аліса почувалась... інакше. У коридорі, коли проходила повз головний зал, її штовхнула дівчина в чорному плащі. Та прошепотіла майже нечутно:

— Ти не повинна була згадати його…

Аліса рвучко обернулася, але дівчина вже зникла. На підлозі залишилась річ — стара, потемніла ключниця. В центрі — витиснений символ троянди.
***
Увечері, повернувшись додому, вона знову заснула неспокійно. Цього разу сон був зовсім інший.

Він не прийшов. Замість нього — порожнеча. Чорна, мов ніч без зірок. Але вона бачила себе. Білу, мов примара, в іншому одязі, з іншим ім’ям, що вивільнилося з вуст тіні:

— Лада…

Тінь простягла до неї руки. І раптом — біль. Вона прокинулася із зап’ястям, ніби подряпаним шипами. Маленькі червоні сліди, які не поясниш логікою.
***

Під ранок вона сиділа біля вікна з чашкою чаю, спостерігаючи, як згасає зоряне небо. Її світ змінювався. У повітрі відчувалася тривога. І ще щось — ледь вловиме.

Вона більше не питала себе, чи це реальність. Вона знала: межі стираються.

І він — десь поруч.
****
Коли вона зібралась на заняття, на сходах перед під’їздом сиділа стара бабуся з котом у руках. Та сама, що мешкала поверхом нижче й завжди щось бурмотіла собі під ніс.

— Сни до тебе повернулись, дитино, — сказала вона, не дивлячись.

Аліса завмерла.

— Ви… про що?

Бабуся підняла на неї каламутні, але живі очі:

— Не кожному дозволено згадати те, що було з ним до народження. Якщо ти його побачила знову — значить, він відкрив двері.

— Двері куди? — прошепотіла вона, майже не вірячи в розмову.

— Назад.

Кіт на колінах старої підняв голову й глянув на Алісу так, наче знав усе. Бабуся посміхнулась.

— Але повертатись — це завжди ризик. Ти готова згадати усе, Ладо?

І знову це ім’я. Серце Аліси стиснулося, а всередині щось наче тріснуло.

— Звідки ви його знаєте?.. — спитала вона, але бабусі вже не було. На сходах залишився лише котик, що м’яко замуркотів і повільно пішов геть.

Аліса залишилася стояти одна, зі своїми думками, з чужим іменем у серці й відчуттям, що вона вже ступила за межу. І повороту не буде.