Глава 3: Те, що приходить із тиші

Пелюстка була холодною.

Не як нічне повітря, не як вода — а як щось неживе. Як порцелянова рука статуї. Як смерть, що торкається краєм пальців, поки ти ще дихаєш.

Аліса сиділа в ліжку, не зводячи очей із пелюстки. Вона лежала на подушці, прямо біля її обличчя, немов хтось акуратно поклав її туди. Вологість на тканині ще не висохла.

— Це було не тільки в мені… — прошепотіла вона.

В голові крутилися уривки: його голос, трояндовий сад, його пальці, що ледь торкнулись щоки. Але найгірше — те, що вона відчувала, як її щось тягне. Не назовні — всередину.

Вона встала, відчуваючи слабкість у ногах. Дзеркало в коридорі показало бліде обличчя й тінь під очима. Вигляд — як після лихоманки. Але вона не була хвора.

Вона була інакша.

---

На парах вона не могла зосередитися. Лекція з історії філософії здавалася далеким фоном. В голові лунав лише його голос.

“Ще трохи, і ти залишишся.”

Після занять вона наважилась.

У бібліотеці було тихо. Пахло старими книгами, пилом і спокоєм, який вона вже не відчувала в собі. Її рука блукала по корінцях, поки погляд не зупинився на томі з потемнілою обкладинкою.

"Символи між світами" — говорила стара латинська назва під золотим тисненням.

Вона витягнула книгу. Порох здійнявся в повітря. Сторінки хрустіли, але коли вона відкрила розділ із назвою "Переходи через сновидіння", все в ній завмерло.

На одній з ілюстрацій — сад троянд.
Темний. З місяцем над ним. І в центрі — фігура в довгому плащі. Без обличчя.

Нижче був підпис:
"Той, хто кличе з того боку. Забуте ім’я. Живе у тиші."

Аліса провела пальцем по сторінці. Її долоня тремтіла.

Це був він.
****
Сторінки книги шелестіли, але Аліса вже не читала. Вона просто сиділа, вчепившись поглядом у малюнок. Її серце билося повільніше, ніби прислухалося до чогось за межами тиші.

Раптом почувся тихий, майже шелесткий голос:

— Ця книга не для всіх.

Вона здригнулася. Поруч стояла стара бібліотекарка — невисока, з глибокими зморшками й холодними очима, що наче бачили занадто багато.

— Вибачте, ви… про неї? — Аліса показала на книгу. — Мені просто здалося знайомим одне зображення…

— Ті, хто бачать цей сад, — більше не бувають тими, ким були, — повільно сказала жінка, присідаючи навпроти і важко спершись на стіл. — Усі вони думали, що це був лише сон.

Аліса відчула, як її горло стискається. Вона хотіла запитати "Хто вони?", але слова застрягли в горлі.

— Якщо ти вже побачила його, — бабуся дивилася їй прямо в очі, — тікай. Поки ще можеш. Не всі переходи замикаються одразу.

— Ви знаєте його ім’я?.. — прошепотіла Аліса.

— Ні, — відповіла бібліотекарка і гірко посміхнулась, — але одного разу він прийшов і по мою онуку.

Жінка встала, поправила хустку і, ніби втомлена тінню спогаду, пішла геть між стелажами.

Аліса сиділа ще хвилину, намагаючись осмислити почуте. Раптом вона відчула різкий холод. Озирнулася — і побачила його.

Він стояв у кінці зали між високими стелажами, там, де лампи вже не світили повністю, де панували півтіні.

Його силует вирізнявся навіть у темряві — нерухомий, спокійний, ніби він тут завжди стояв.

Аліса різко підвелася, книга з гуркотом упала на підлогу. Вона не могла поворухнутись.

Він дивився прямо на неї.

Очі — ті самі. І не очі. Провалля. Небо без зір.

І тоді він сказав:

— Тебе вже не врятувати.

Його голос не лунав у вухах. Він пройшов крізь неї — як вітер крізь траву, як вода крізь пальці.

— Що ти таке?.. — прошепотіла вона.

Але він уже зникав. Як тінь, яку стирає світло. Як сон, який виривають пробудженням.

Аліса кинулась вперед, але там, де він стояв, не було нічого. Лише тиша. І пелюстка, що плавно опустилась на підлогу. Волога.