Глава 1: Той, хто чекає

Вона прокинулася з шепотом його імені на вустах — і забула його в ту ж мить.

Серце билося дивно повільно, ніби нещодавно зупинялося. У кімнаті було тихо, але її не полишало відчуття, що щось… або хтось… ще залишився поруч. Повітря пахло нею невідомим, туманним ароматом: суміш прохолоди, старої троянди та нічної грози.

Вона знову його бачила.
Його очі, в яких не було світла, тільки віддзеркалення зір. Його голос, що не звучав, а ніби проникав прямо у свідомість, — і той погляд, з яким ніхто ще не дивився на неї: як на щось цінне, загублене… своє.

І щоразу, коли вона прокидалася, сон починав стиратись. Але щось залишалося. Смак. Відчуття. Більше, ніж мрія. Менше, ніж спогад.

Вона не знала його імені, але її душа знала його самого.

Ці сни почались два тижні тому. Спершу — уривки: темний сад, доторк до холодної руки, чиясь тінь за її плечем. Потім — голос. Він звав її. Лагідно. Сумно. Наполегливо. А тепер він говорив більше.

І цієї ночі…
Він сказав:
— Ще трохи, і ти залишишся.
****
— Знову наснився?

Віка не відводила погляду від свого латте, але брови підняла виразно. Її очі світилися звичним, напівіронічним цікавством. Аліса сіла навпроти, обережно поставивши чашку з чаєм на стіл — руки тремтіли.

— Не просто наснився, — прошепотіла. — Він заговорив. Я... я чула його голос. Чітко. Як зараз тебе.

— І що сказав твій містичний незнайомець? Що ти обрана? — Віка скептично скривила губи, але все ж нахилилася ближче. — Аліс, ти точно не перечитала фентезі на ніч?

— Він сказав, що я скоро залишуся там. З ним.

Віка завмерла. Її сарказм згас.
Аліса дивилася у вікно, наче могла там знайти відповідь. День був яскравий, липневе сонце палило тротуари, а місто гуділо звичними звуками життя. Але все здавалося не таким. Як декорація. Як несправжнє.

— Мені не смішно, — прошепотіла вона. — Я... Я не хочу засинати. Але водночас — хочу. Бо коли я там, здається, що це справжнє. А це... — вона махнула рукою на людей за вікном, на гуркіт трамвая, на сонце — це наче лиш тінь.

Віка довго мовчала. Нарешті сказала:

— Ти змінилася, Аліс. Я серйозно. Ти наче... зникаєш.

Її слова поранили глибше, ніж варто було. Бо Аліса знала: це правда. Щоночі вона ставала ближчою до нього — і далі від себе.

А сьогодні… сьогодні вона прокинулася з відчуттям, ніби частина її ще там. Залишилася.
****
Лекції минали повз неї, наче крізь туман. Голоси викладачів лунали віддалено, ніби крізь скло. Аліса сиділа з відкритим зошитом, робила вигляд, що пише, але кожне слово в голові розчинялося ще до того, як вона встигала його осмислити.

Вона думала про нього.

Його голос, що не мав звучання, а лиш присутність. Його погляд, який вона пам’ятала навіть із заплющеними очима. І те, що він сказав.
"Ще трохи, і ти залишишся."

Ці слова не відпускали. Не погрожували — але й не заспокоювали. Вони були як пророчий вирок.

Після останньої пари вона мовчки зібрала речі, кивнула Віці, яка щось ще говорила, і вийшла на вулицю. Сонце вже схилялося, лилося м’яким золотим світлом на бруківку, люди поспішали додому. Аліса йшла повільно, ніби вві сні.

І раптом — застигла.

На іншому боці вулиці, біля зупинки, стояв він.

Не уві сні. Не в уяві. Не в пам’яті.
Реальний.

Високий. У темному пальті, хоча було спекотно. Обличчя — чітке, знайоме до болю. А очі…
Такі ж. Темні, але не порожні. Повні неба і ночі.
Він дивився просто на неї.

Аліса зробила крок уперед. Потім ще один.
— Це неможливо… — прошепотіла.
І побігла.

Люди зупинялися, оберталися. Машини сигналили. Але вона не бачила нічого, крім нього.
Його силует розвернувся, зробив крок…
І зник.
Просто… зник.

Наче його ніколи не було.

Аліса зупинилася. Дихання збилося. Її серце билося гучніше, ніж міський шум. На тому місці, де він щойно стояв, залишився тільки вітер. І… трояндовий аромат. Ледь вловимий. Як спогад.