РОЗДІЛ 7. МУЗИКА, ЯКОЇ НЕ ІСНУЄ

Сцена була порожня, потемніла, мов провалля. Але з глибини темряви лунала мелодія — ніжна, тривожна. Вона витала в повітрі. Театр дихав цією мелодією, ніби сам був живим. 

Навколо панувала тиша — така глибока, така безмежна, що здавалося, ніби весь світ зупинився, боячись зіпсувати її найменшим звуком. У центрі сцени стояла постать. Це був Раві — не зовсім він, а відображення, спогад, уламок його душі, загублений у часі.

 Він стояв нерухомо, і слухав. Не музику, а щось глибше. Він повільно перевів погляд на неї, і так само повільно відвів його, і тут приміщеня стало заповнятися водою, але Раві стов нерухомо, згодом, вода стала червоного кольору, як кров. І коли вода поглинула більшу частину, Раві знову перевів погляд на неї. Його голос, як шепіт попелу, пройшов крізь тишу:

• Ти чула музику, а я чув тишу. Довго. Занадто довго.

 А потім вода забрала його. Серце Марли стиснулося. Мов час на мить зупинився між двома світами — її і його. 

Вона різко прокинулася. Дихання рване, тіло липке від поту. Кімната була темна, занадто тиха, але музика ще відлунювала десь глибоко в грудях, як постскриптум до сну, що не хотів відступати. 

Стук у двері. 

• Марло, це я, — голос Стенлі з-за дерев’яного полотна.

Вона поволі підвелась і відчинила. Перед нею стояв Стенлі — злегка втомлений, із дорожньою сумкою через плече, але в його погляді було щось тепле, домашнє.

• Я їду на вихідні додому, — мовив він. — Хотів попередити. Ти залишишся сама.

 Марла кивнула. З одного боку вона була рада, що в неї є більше часу на пошуки інформації, а з іншого їй було трохи лячно.

• Якщо щось — одразу дзвони. Не грай у героїню, добре?
• Добре, до зустрічі.

Стенлі покинув театр, Марла залишилась сама. На одинці з театром. Вона зачинила двері й ще мить стояла, обдумуючи слова Раві "Ти чула музику, а чув тишу. Довго. Занадто довго.", що вони можуть значити? Чи може їй це якось допомогти? 

Сон переслідував її — не як випадкове марення, а як послання. 

Кров, вода, тиша, що говорить гучніше за будь-які слова. 

Марла повільно повернулась до великого холу. За вікнами була злива, грім, блискавка. Це не дивно, в цьому місці завжди була сумарна погода. У цьому напів темному просторі кожен крок лунав надто голосно, надто одиноко.

 Вона спустилася в архів — до тієї схованки, яку відкрила ще кілька днів тому. Сьогодні хотіла повернутися до нотаток, старих афіш, розкладених у шухлядах столу, який, здається, належав колись головному режисерові.

 Там, серед зотлілого паперу, лежав записник — вона вже бачила його раніше, але тоді сторінки були пусті.

 Сьогодні ж, коли вона відкрила його, пальці здригнулись: на пожовклому папері виднілися слова. Вони були вологі, ніби щойно написані. "Другий акт — не писати. Другий акт — жити. Всі, хто грають не повернуться."

 Марла завмерла. Пальці тремтіли. Вона не розуміє цих натяків, підказок. Що вона має зробити аби врятувати театр? Аби врятувати його. 

• Що ти хочеш мені сказати… — прошепотіла вона, торкаючись рядків.

 У повітрі запахло димом. Марла різко озирнулась, але в кімнаті було порожньо. Лише тиша. Та сама тиша зі сну. І все ж вона відчувала, що хтось поряд. 

• Раві? — Ти тут? — сказала вона в півголосу, відчуваючи, як холод проникає під шкіру.

 У відповідь — м’який шерех з-за ширми. Вона зробила крок, потім ще. Обійшла ширму — нікого. Лише стара театральна завіса, легенько тремтіла, наче її щойно хтось зачепив. І знову музика. Тепер справжня. Ледве чутна мелодія піаніно.

 Марла рушила за звуком, ніби зачарована. Ноги самі несли її вгору, до балкону. Коли вона вийшла до залу, побачила: піаніно стояло під сценою, і клавіші натискались самі, ніби хтось невидимий грав. Мелодія — та сама, що й у сні. Ніжна. Тривожна. Нестерпно знайома. 

• Чому ти показуєш мені це? — спитала вона в порожнечі.

Тиша. Потім — ледь чутний подих.

• Я хочу, щоб ти згадала.

 Марла заплющила очі. Вона більше не боялась. Не тепер. Вона сіла на край балкону й довго слухала музику, поки та не стихла сама собою. І лише тоді вона усвідомила, що ніч настала зовсім непомітно.

 Марла прокинулася на світанку, так і не пам’ятаючи, як заснула. Її голова лежала на дерев’ному поручні балкону, шия затерпла, а в тілі відчувалась дивна легкість — наче музика залишила в ній не тільки емоцію, а й частку себе. 

Надворі дощ усе ще накрапав, але вже не рвався з неба, як учора. Він скидався більше на плач — спокійний, монотонний. Театр теж був тихим, але тепер тиша не лякала. Вона мала ритм, подих, пульс.

 Марла обережно встала, витягла з кишені записник і знову переглянула напис: Другий акт — не писати. Другий акт — жити. Всі, хто грають, не повернуться.

 Вона спустилась до гримерної — їй потрібне було дзеркало. Дивна потреба подивитися собі в очі. Відчиняючи двері, відчула той самий запах диму, такий лагідний: на столику, серед пороху, стояла ваза з трояндою, але вона була більш темного, алого відтінку. Жива. Ідеально свіжа. 

Марла завмерла. Троянда стояла в тій самій порцеляновій вазі, яку вона колись знайшла розбитою в реквізиторській. Вона чітко пам’ятала уламки. А тепер — ні тріщини. Все, як було колись… чи мало бути.

 Вона простягла руку, але не торкнулась. Вдивляючись у пелюстки, зрозуміла: попіл. Кожна пелюстка мала ледь помітний сірий наліт — наче пам’ять про вогонь, що колись торкнувся квітки, та не знищив її повністю.

• Попіл... — прошепотіла вона. — Але не смерті.

 Несподівано в дзеркалі щось мигнуло. Вона різко підвела погляд. За її спиною стояв Раві. Його відображення — тьмяне, невиразне, мов крізь задимлене скло, але він був там. І дивився. Очі — ті самі, що вона бачила у сні, — тримали її в невимовній тиші. 

• Ти згадала? — його голос був м’який, як тканина, що торкається шкіри уві сні.
• Що ще я маю згадати?