РОЗДІЛ 6. ЙОГО ТІНЬ У ЇЇ СЕРЦІ

Від тепер, коли Марла знає, що це все не вигадка. Театр їй здається настільки рідним, що вона почуває себе як вдома. І має відчуття, що не хоче його покидати. Вона знала кожну тріщину на стінах, кожне поскрипування дошки під ногою. Театр був не просто місцем — він дихав разом із нею. У ньому було щось від пам’яті, щось від долі.

Сьогодні Лейла запросила Марлу до себе в гості. Аби поговорити повністю, відверто. Лейла сиділа на кріслі обгорнувшись своїм старим палантином, мов мушлею. На її колінах у неї лежав той самий рижий кіт. Очі її пильнували Марлу уважніше, ніж зазвичай — наче вичитували в рисах обличчя те, що та не наважувалася сказати вголос. Вона надала їм чаю, та знову сіла в крісло.

• Ти колись чула про пожежу? - запитала Лейла

Марла ледь помітно мотнула головою

• Що саме тоді відбулося, ні.

• Коли грали виставу "Фауст" як тобі вже відомо. Був аншлаг, усі місця зайняті, навіть стояли. Всі говорили — наче диявол сам писав той текст. Актори змінювались, але головну роль завжди грав один і той самий хлопець. Його називали Раві. Кажуть, був надто добрий, надто гарний для цього світу. Йому аплодували, ним захоплювалися, він мовив репліки так, ніби з нього хтось говорить. Але під час другого акту… — вона замовкла, а потім майже пошепки додала: — Театр загорівся. Просто на сцені.

Марла назилась уперед

• Як це відбулось?
• Не знаю, хоч я і була на тій виставі, але все сталося так швидко, що ніхто нічого не зрозумів, це досі залишається загадкою. Всі почали панікувати, і саме Раві був спокійний, наче він знав, що відбудеться і просто змирився з цим.

Вогонь, пекучий жар, попіл на кінчику язика. І троянда - ціла, жива, у самому центрі полум'я....

Марла струсила головою

• Що значить троянда? Вона була частиною вистави?

Лейла не відповідає одразу. Її пальці неквапливо погоджувалися рудого кота, і лише очі, здавалося стали стали м'якшими, наче згадка торкнула її серця.

• Колись мені сказали, що троянда — це не просто прикраса сцени, — мовила вона нарешті. — Це була… пам’ять. Мітка. Її клали на сцену лише раз — під час того акту. Ніхто не знає, звідки вона з’являлася. Нікого не бачили, хто її приносив. Але вона завжди була — жива, свіжа, така, ніби її щойно зірвали.
• Це було в сценарії?
• Ні, ця частина не була прописана в жодній репліці. Просто стала частиною вистави. Як дихання, як щось, без чого вона була б мертва.

Марла стисла долоні. Їх груди стискало щось лагідне і водночас болісне.

• І що вона значила?

Лейла мовчала ще кілька секунда, ніби вирішувала, чи варто говорити. Потім тихо, майже пошепки, наче ділилася забутою молитвою, сказала:

• Кохання. Таке, що не потребує слів. Таке, що спалює. І не гине навіть у попелі.

Рудий кіт легенько муркотів на її колінах, а Лейла дивилася в чашку, мов туди оселилися спогади.

Марла згадала спогад, коли він стояв перед нею живий, справжній - і простягнув ту темно-червону троянду, що виглядає мов крапля застиглої крові на снігу.

• Лейло, я.. спогадами поверталася в минуле, Раві дарував мені цю троянду. Вона належала мені?

Лейла підвела на неї очі. Довго не відповідала. Лише рука продовжувала гладити кота — повільно, заспокійливо, мов хвиля, що коливає берег у присмерку. Потім вона трохи нахилилася вперед, ближче до Марли.

• Якщо він її дарував - мовила вона м'яко, - то мабуть знав кому.
• Але чому я? - прошепотіла Марла
• На це питання в мене немає відповіді, лише можу сказати, якщо він зробив це, значить вважав за потрібне

Марла зробила ковток чаб, потім підняла голову

• То виходить...- почала вона, але не змогла завершити думку.
• Виходить ти була важлива для нього.

Марла мовчала. Їй не хотілося говорити — лише сидіти отак у сутінку кімнати, в тиші, де кожне слово мало вагу. Вона дивилася на вікно, за яким хилився вечір, і раптом їй здалося, що тінь від дерева за склом нагадує фігуру в плащі. Серце стислося.

Раві

Наче хтось промовив його ім'я у неї в голові

Коли Марла йшла до театру, вже вечоріло, її думки були переповнені після діалогу з Лейлою. Театр уже не був для неї просто стінами — він став живим, наче затишний, але таємничий організм, що дихає й зберігає в собі тисячі голосів.

Стенлі ще не прийшов, і Марла скористалася самотою. Вона пішла до сцени, провела пальцями по завісі, зупинилася перед темним проваллям закулісся. Там, де, можливо, усе й починалося.

В її голові знову зринуло слово - "архів"

«Якщо Раві справді був, як кажуть… якщо ця вистава була особлива… щось мусило залишитися. Щось, окрім тиші й попелу».

Вона рушила вузькими коридорами театру, повз запилені двері гримерок, повз зачинені шафи з костюмами, поки не опинилася біля дверей, які раніше навіть не помічала. Вони були вузькі, оббиті темним деревом, без напису — тільки старий ключ, що залишався в замку, мов запрошення.

Марла повернула його

Зі скрипом двері відчинилися, і перед нею відкрився простий, напів темний підвал. Запах вологості нахлинув хвилею. Вона спустилась.

Стіни були заставлені шафами, полицями, ящиками. Деякі з них мали дати, інші — ноти, афіші, напів стерті написи. Це був справжній архів, занедбаний, але ще живий. Вона ввімкнула ліхтарик на телефоні й почала шукати.

Пальці ковзали по папках, по старих аркушах, деякі з яких розсипались від дотику. І раптом — “Фауст”. Надпис майже стерся, але був. Вона витягла теку й обережно відкрила. Усередині — пожовклі сторінки, зшиті ниткою, кілька останніх аркушів були іншими. Написані червоним чорнилом, яке висохло нерівно.

Марла затамувала подих.

Останній аркуш був з надписом: "Другий акт - недописаний". Але під ним, криво, ніби поспіхом був написаний ще один рядок