РОЗДІЛ 5. ПИСАНЕ КРОВ'Ю

Минув тиждень 

Театр мовчав — немов завмер у затяжній паузі, що розтягнулась на роки. Нема ні відлуння голосів, ні шороху кроків, які раніше здавались тут життям. Раві зник. І разом із ним — усе те дивне, що неначе тримало це місце на межі двох світів.

Марла та Стенлі працювали кожного дня. Реставрація йшла повільно, можна сказати безрезультатно. Театр завмер.

І ось одного дня, на порозі з'явився чиновник з адміністрації. Ліквідація— мовилось у паперах. Театр визнали безнадійним. Навіть якщо це все, що вона бачила, вигадки чи галюцинації, одним словом божевілля. Але щось її зупиняло підписати папери, вона була впевнена, що не має цього робити.

Марла стояла мовчки. У повітрі важіло рішення, яке могло все змінити. Тоді вона сказала тихо, твердо:

• Ні. Я не підпишу

Стенлі подивився на неї з нерозумінням 

• Марло, може це правильний вибір? Ти ж сама бачиш, ми стоїмо на місці.

• Ти хочеш все так покинути, стерти всю історію театру? Ми єдина його надія, якщо ти зараз відмовишся, я надіюсь в подальшому ти зрозумієш, що зробив помилку.

Стенлі дивився на неї, наче вагався, але через декілька секунд відповів

• Добре. Твоя взяла, спробуємо ще раз.
• Дякую Стенлі- тихо промовила Марла

Сутінки повільно спускались на старі стіни театру, немов тінь, що давно чекала свого часу. Повітря ставало густішим, в'язким, просочений пилом і спогадами. Здавалося, самі палки здригалися від часу, що повз сюди разом із ніччю.

Стенлі працював десь у глибині - здається возився з проводкою у старій комірчині. Його голос долітав уривками: то бурмотіння, то короткі вигуки коли щось йшло не так. Його присутність була відчутною. Але десь далеко, майже нереально - як голос радіоприймача у пустій кімнаті.

Марла залишилась сама. У власній кімнаті панував безлад: коробки, тканини, згорнуті афіші, недоторкані з дня прибуття. Руки самі потягнулися до роботи, ніби сподівалися знайти відповідь під товщею пилу. Вона спустилась навколішки перед старою скринею, й відкинула кришку. Зсередини тхнуло минулим. Тут було все: напівзітлілі рукописи, театральні костюми, пожовклі фотографії — застиглі миті чужих життів.

Усе раптом зупинилось 

Марла відчула це перш ніж побачила. Її спина наче відчула чийсь погляд. Вона обернулась - і завмерла.

У дверях стояв Раві. Він не рухався, тільки дивився на неї. Марла підвелась з колін, але не підійшла ближче.

• Я не вигадала тебе - прошепотіла вона не вірячи своїм очам.

• Ні - відповів він тихо, але чітко - Але якщо сумніватимешся, зникну знову.

Він наблизився на кілька кроків, тепер вона могла розгледіти його очі. Чорні як безодня. Погляд був важкий і холодний, але було в ньому щось ще. Марла не могла зрозуміти, що саме.

• Що відбувається? Лейла каже, що другий акт - це ритуал. І що театр проклятий. Це правда? Я не розумію, що мені робити Раві? Я маю щось зробити, але не знаю що.

Раві затримав подих, ніби збирався сказати більше - але з коридору долинув гучний брязкіт і вигук Стенлі. Світло в кімнаті мигнуло і згасло.

Марла кинулась до дверей, а коли озирнулась, Раві вже не було.

• Прокляття! - крикнула вона

Вона стояла у темряві. Її руки тремтіли, але не від страху — від люті й роздратування. Вона ледве встигла торкнутися його голосу, його присутності, і знову все зникло, як марево.

• Я бачила його... Я бачила - Прошепотіла вона в пітьму, але відповіддю була лиш тиша.

Марла навпомацки знайшла ліхтарик та вийшла в коридор. Ліхтарик миготів неприємно ріжучи очі. Повітря було важким, відчувалась волога і холод. Вона вийшла до головної сцени.

На сцені падало тьмяне світло - ніби хтось запалив один- єдиний прожектор.

Марла зробила крок, другий. Її погляд вихопив зі сцени записник. Відкритий сам по собі.

Вона підійшла ближче. Сторінка була чиста кілька днів тому, а зараз на ній був текст написаний червоним чорнилом. Ні. Кров'ю.

Він був коротким, уривчастим:

" Другий акт - незавершено.

Чекай на дзвін

Три удари. Тоді повіє правда"

Марла спинила подих. Її пальці мимоволі торкнулися сторінки, але надпис не розмазувався. Кров вбилась в папір, мов тавро.

• Що це значить? - прошепотіла вона

В цей момент в дверях сцени з'явився Стенлі, щ обличчям освітлений спалахом від ліхтарика.

• О, от ти де! Ти в порядку? я чув як ти кричала.

Марла різко повернулась до нього, ховаючи записник за спину.

• Все гаразд. Просто неочікувано світло зникло.

• Цей старий дріт - суцільне прокляття, - пробурмотів Стенлі, а потім повернувся в бік технічного приміщення і сказав - Зараз запущу генератор.

Коли він пішов, Марла знову глянула на текст . Три удари... Дзвін..

Усе навколо заспокоїлось, мов затихла сцена після грому. Марла сиділа за старим столом у кімнаті персоналу. Поруч — чашка чаю, холодна, бо не торкалась її вже хвилин десять. Записник лежав обгорнутий у тканину. Вона боялась до нього навіть глянути, боялась, що новий текст з’явиться сам по собі — або що сторінки залишаться порожніми. Обидва варіанти були однаково лячні.

Раптом - стурік у двері. Двічі. Чітко, не надто гучно, але впевнено.

Марла здригнулась від несподіваності. Вона встала, підійшла до дверей і причинила їх.

На порозі стояла Лейла.

• Добрий вечір Марло - мовила вона. Голос спокійний, трохи сиплий.
• Лейла? Ви до Стенлі? Він зараз трохи зайнятий
• Так, він мав дати мені старі креслення, але якщо зайнятий, я можу зайти пізніше.
• Ну то може зайдете на чай?
• Якщо можна. Дякую.

Марла мовчки відійшла вбік. Лейла увійшла й одразу зупинилась біля столу, поглядом ковзаючи по кімнаті, ніби все тут було знайоме до найменшої дрібниці. Вона повільно зняла рукавички й сіла.