РОЗДІЛ 4. KRONOS

Ранок спершу здався неприродно ясним. Світло пробивалося крізь брудні шибки так, ніби намагалося вивести театр з дрімоти, в якій той жив роками. Марла сиділа на сходах біля великої завіси. У руках — чашка холодної кави, недопита з учора.

Згадка про ніч переслідувала її мов хворий сон. Підземелля. Очі Раві. Записник.

 Я божеволію? цього не може бути насправід...— думка, як гострий біль, пройшла крізь скроню. Вона змушувала себе сумніватися — бо віра вимагала надто багато. А докази… Лише уламки. Тінь у темряві. Чужий почерк, схожий на її власний.

Вона провела пальцями по обличчю — шкіра холодна.

Вітер знову завив десь під стелею, і тиша впала важка, наче попіл. Марла стояла на сцені, вкрита пилом ранку й власними сумнівами. Руки тремтіли, хоч вона цього не показувала. Вчорашнє могло бути сном — чому ні? Їй хотілося в це вірити. Логіка благала: забудь. Але ті очі… вона не вигадала їх.

Раві… я справді тебе бачила? — подумки прошепотіла вона. Ти тут?

Відповіді не було. Тільки цокіт на сходах. Рівний, розважливий.

• Місс Керрін

Марла різко обернулась. У дверях стояв Стенлі — великий, трохи нескладний у русі, з мішком інструментів через плече. 

• Вибачте, — сказав він. — Я трохи затримався
• Нічого, я недовго чекаю

Стенлі кивнув, він пройшов до сцени, зняв сумку, почав розкладати інструменти. Дістав ліхтар, перевірив лінзу, нахилився до тріснутої балки.

Вона стояла трохи осторонь, мов чужа серед уламків, і спостерігала, як Стенлі щось вимірює, щось креслить у блокноті. Її увагу притягнула цятка попелу на сцені. Ще одна? Вона опустилася навпочіпки, торкнулась її пальцем. Гаряча уява підкинула образ — як горить завіса, як у залі кричать голоси.

Вона різко відвела руку.

Стенлі підійшов ближче, витираючи руки ганчіркою.

• Все добре?
• Так, просто повітря тут..дивне. Все ж таки — пил.

Стенлі з розумінням кивнув.

• Ви займайтеся своїм, а я піду гляну електрику

Марла ледь усміхнулась.

• Авжеж

Марла сіла на край сцени й витягла свій робочий записник.

Огляд головної сцени:

Сцена в стабільному стані, але є серйозні тріщини у балках. Обвуглена підлога під кутом ліворуч. Лампу над центральним колом слід замінити.

Зала для глядачів:

Сидіння: більшості не залишилось, згоріли до тла. Сходи ведуть униз — перегороджені дерев’яним щитом. Варто зняти.

Вона зупинилась. Почерк став нерівним. Серце билося швидше, ніж зазвичай. В повітрі щось змінилось. Навіть не запах, не звук — стан. Як дивитись у дзеркало й раптом не впізнати себе. Вона заплющила очі, вдихнула глибше. Холод заповз під куртку, під шкіру, аж до кісток.

Примітка (особиста)

Важко сказати, що тут реально, мені здається я схожу з розуму.

Скрипнули двері збоку — Стенлі, із відром та мотузками.

• Бачу, ви вже все записуєте, — мовив з усмішкою. — Професійно.

• Старий звичай, — знизала плечима Марла. — Мені так легше бачити зміни.

Він узявся відтирати старі патьоки зі сцени. Марла, сидячи трохи осторонь, знову схилилась над записником.

Фоєе:

Зміна кольору штукатурки на стінах — відблиск наче темніє з кожним днем. Можливо, волога. Можливо, ні.

Ліпнина над аркою — порушена, але збереглася. Символ — як око.

Мені здається воно стежить за мною

Сонце вже повільно скочувалось за вікна. Промені проникали крізь брудне скло, відкидаючи довгі тіні. Марла і Стенлі працювали цілий день, роблячи перерви для сніданку та обіду. Вони прибрали ввесь мотлох у головній залі, Марла зробила записи для змін та зробила накид малюнку, як тут все має бути.

• Можемо закінчити на сьогодні, — озвався Стенлі. — Я бачу, ти втомлена.
• Я ще трохи, — відказала Марла.

Стенлі кивнув і вийшов. Двері за ним зачинились із м’яким клацанням. Вона залишилась сама. Зі світлом, що згасало. І з відлунням слів, яких ніхто не вимовляв уголос.

• Раві… якщо ти справді тут… покажи мені знак. Я не боюся. Я постараюся зрозуміти.

У повітрі щось здригнулося. Але це могла бути тільки уява. І все ж, нічого не сталося. Вона повернулась до фойє. Сонце вже опустилося за обрій, залишивши по собі розсипане золото на склі. Тіні стали густішими, а тиша — важчою. На сходах, що вели до глядацьких місць, щось лежало. Марла помітила це краєм ока. Зупинилась. Кілька кроків — і вона вже стояла поруч.

Троянда.

Жива, свіжа. Червона, як кров, як згадка. Вона не могла бути тут. У цьому мертвому просторі не мало бути нічого настільки... живого.

Марла повільно нахилилась і взяла її до рук. Пелюстки темно-алі, як кров. Вона затамувала подих. Запах — той самий, як тоді. Вона знала його. Занадто добре.

І світ згас.

Театр був залитий теплим світлом. Лампи, ще справні, мерехтіли під стелею. На сцені — репетиція. Голоси, рухи, сміх. Усе було живе.

Марла стояла в центрі сцени, в легкій сукні. Її плечі були розслаблені, а губи — усміхнені. Перед нею стояв він.

Раві тримав у руці троянду.

• Вона не з декорацій, — сказав тихо. — Вона справжня. Як і ти.
• Раві.. це просто репетиція
• Не для мене. І не для тебе

Він простягнув їй квітку. Вона взяла. Її пальці тремтіли — так само, як зараз.

• Я кохаю тебе Марло- прошепотів він їй на вухо- все не вічно окрім нас

Все зникло

Марла різко сіла, троянда досі була в її руках. Жива. Як і тоді. На сцені знову було порожньо. Тиша. Вітер тихо стукав у зачинене вікно. Вона стиснула квітку міцніше, як доказ. Як пам’ять.

Ти справді тут, Раві? Ти чекаєш?

А десь унизу, під сценою, в глибині стін — щось озвалось. Ледь чутно. Як дотик до душі. І вона зрозуміла, це все е не просто так, їй не здається. Раві існує. Можливо не тільки він. І вона дізнається, чого б їй це не коштувало