РОЗДІЛ 3. ШЕПІТ СЦЕНИ

Ніч була глуха, мов криниця — глибока, в’язка, німа. Марла сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, і прислухалася до дихання старого театру. Здавалося, будівля жила — повільно, важко, з хрипом у кожному вдиху.

Дзеркало навпроти — розтріскане, з обвугленою рамою — відбивало її тінь. У кожній тріщині ховалась зламана історія. Марла вдивлялась у власне відображення, але бачила не себе — постать, погляд, що не належали їй. Щось було по той бік — щось чуже, тривожне, живе.

Вона раптово звелася. Одяглася, накинула куртку, взяла ліхтарик і вийшла в коридор. Старі дошки під ногами зойкнули. На стінах — портрети. Вицвілі, вогкі, із змертвілими очима. Марла ступала повільно, уважно.На повороті вона зупинилася. Один із портретів привернув її погляд — і не дарма. Ну ньому був він, чоловік зі шрамами на обличчі і чорними, глибокими очима, які здавалися такими знайомими

Раві Сіннер.

Прем'єра: "Фауст" 1974

Марла простягла руку й торкнулась рами. Раптом — грюк. Десь унизу гримнули двері. Вона здригнулась. Потім — кроки. Повільні, не квапливі, та впевнені.

Вона вимкнула ліхтарик і припала до стіни. Постать, що наближалась, здавалася витканою з диму. Марла рушила за нею.

Двері, які завжди були замкнені, тепер розчинились самі — з м’яким скрипом, ніби театр визнавав її. За ними — вузькі сходи, що вели вниз, у підземелля, якого не було на жодному плані. Повітря ставало густішим, сирим, холодним, як вода під землею, де не ступало світло.

На дні — прихована зала. Маленька сцена, кругла, мов чорна лілія. Навколо — уламки ляльок, обвуглені декорації, погаслі лампи. І в центрі — він.

Раві

Він стояв під єдиним джерелом світла — лампа блимала, мов серце, що ось-ось зупиниться. Його погляд зловив її — і вона застигла.

• Ти прийшла.
• Хто ти? прошепотів Марла- Ти.. мрець?
• Я той, кого ти забула, а це- сцена, яку ти покинула
• Але я тут ніколи не була...
• Була. У іншому житті. Ти грала головну роль

Вона зробила крок уперед, відчуваючи, як усе довкола здригається- не від страху, а від сили гадки

• Це сон?
• Це пам’ять, що щойно прокинулась. Театр зберігає душі. І свою, і наші. Тут ніщо не зникає. Воно чекає.
• Чекає на що?
• На виставу. Другий акт уже почався. І без тебе він не завершиться. Ти маєш згадати, — прошепотів Раві. — Бо інакше ми всі залишимось тут. Назавжди.

Марла хотіла щось відповісти, але різкий клацок лампи зупинив її. Світло згасло. І Раві зник.

Темрява обійняла її. Вона навпомацки шукала шлях назад. Нарешті дісталась сходів. Десь угорі тьмяно світилося — звичайне, буденне світло. Театр знову вдягнув маску порожнечі, наче нічого не сталося.

У кімнаті вона довго сиділа, стискаючи в долоні батьківський перстень. Її думки повертались до Раві. До його очей. До сцени, яку вона не пам’ятала, але яка жила в її тілі, в її крові.

Вітер шарпав вікна. А з-під дверей лягала тінь — тонка, як подих. І тоді в голові знову пролунав голос:

Почни з маски

Марла різко підвелась. На тумбі лежала біла маска зі сріблястими узорами — її, без сумніву. Вона вдягла її, затамувала подих у чеканні чогось неземного… але нічого не сталося. Театр мовчав. Жодного подиху, жодного шепоту.

Розчарування було гірким, як попіл. Вона втомлено опустилась на ліжко, зняла маску і поклала на край. І тут її погляд впав на шпарину між тумбою та шафою. Там щось лежало.

Витягнути було важко. Але коли вона тримала його в руках — поношений записник, із потрісканою обкладинкою. На обкладинці:

«М.К. — особисті записи».

Почерк… її власний.

Вона відкрила першу сторінку:

«Раві попереджав усіх — але ніхто не слухав. Його голос губився в метушні театру. Я кричала на сцені, благаючи зупинити виставу, але мене не чули. Пожежа почалась саме тоді, коли ми забули слухати...»

Її серце билося швидше. Це були не просто рядки — це було попередження. Заклик. Можливо, спроба врятувати, бодай знову.

Гортаючи сторінки, вона натрапила на пожовклий клаптик паперу. Він випав, плавно опустившись до підлоги. Марла підняла його — і завмерла.

Фотографія. Вона — в срібній сукні й тій самій масці.

«Марла Керрін. Головна роль»

«Фауст», 1974.»