РОЗДІЛ 2. ОРАКУЛ

Марла розплющила очі. Світ довкола був тьмяним, розмитим, мов крізь запилене скло старої вітрини. У грудях важко билося серце, в голові шуміло, наче після глибокого занурення. Пам’ять повільно поверталась, але замість ясності — тільки уривки. Хриплий шепіт, погляд темних очей… І голос:

"Ви запізнилися на виставу."

Марла лежала на холодній, підлозі старого театру. Стеля височіла над нею, покрита павутинням, із тріщинами, в які могли би ховатись тіні. Пил стояв у повітрі, і кожен вдих віддавався терпким смаком забуття. Вона обережно підвелась на лікті, намагаючись зорієнтуватися. 

Поруч стояв чоловік. Високий, худорлявий, з сивиною на скронях і твердим поглядом, що не злякався б ані привида, ані божевілля. Його руки були схрещені, а постава пряма — ніби вартовий, що чекав на неї.

• Прокинулась

Сказав він, без подиву чи співчуття. 

• Я Стенлі. Координатор проекту . Працюватимеш під моїм наглядом

Марла підвелася на ноги та змахнула пил за своєї шкіряної куртки. Її губи пересохли, а в голові вертілися лише уламки. Темне волосся. Шрам. Той чоловік... Вона перевела погляд на сцену. Це був він. Той хто прийшов до неї вчора. Але коли вона відвернулась, його вже не було

• Хто він?

Стенлі злегка звів брови, і кинув погляд на сцену. Лише після паузи промовив:

• Тобі наснилося, дівчино. Нікого тут не було. Крім тебе і мене.

Він мовив це з такою впевненістю, що її сумніви мали би зникнути. Але не зникли. Навпаки — щось усередині напружилося. Вона не довіряла цьому поясненню. Не могла.

• Іди за мною. Покажу, де житимеш. Завтра почнемо роботу.
• Я житиму тут?
• Так, тут ж декілька кімнат пристосованих для життя, зі своїми вбиральнями. Вони найменш постраждали від пожежі

Коридори театру дихали вогкістю. Старі люстри вкривалися пилом і павутинням, шпалери облізли, наче стара шкіра. Марла відчувала, як щось невидиме ковзає за ними — погляди, дотики, думки, що не належали їй. Марла мовчала. Йшла за ним, уважно вдивляючись у кожну деталь — обгорілу дерев’яну панель, старий портрет у рамі, де фарба потекла від тепла. Вона відчувала, що місце живе. Не життям людей — а чимось іншим.

Стенлі відчинив двері кімнати. Це, ймовірно, була гримерка — велике дзеркало з лампами (жодна не працювала), стара шафа, ліжко, застелене свіжою білизною, що виглядала надто новою для цього середовища.

• Тут ти житимеш, Є вода. Світло вмикається через щиток у коридорі, Якщо зникне- чекай, поки не з'явиться

Марла ввійшла. Її погляд зупинився на дзеркалі — рама різьблена, частково обгоріла, на склі — тріщина. Вона провела по ньому пальцями. Із того боку ніби щось пульсувало.

• А ви самі — вірите в ці історії? Про прокляття?

Стенлі замовк. Поглянув на неї, довго.

• Я бачив багато чого. І чув більше. Я вже не знаю у що мені вірити, тому ні, і тобі раджу, просто роби свою роботу, і не слухай божевільних в цьому місті, які говорять казна що

Двері за ним зачинилися. І залишилась тиша. Не мертва — пильна.

Марла ще довго стояла біля дзеркала. Потім вийшла з кімнати й рушила повз коридор. Біля старої шафи вона зупинилася. Її щось тягнуло. Відчинивши дверцята, вона знайшла те, що залишилось від колишнього життя театру — обвуглені костюми, порепані черевики… і чорну маску з тріщиною на лобі. Вона взяла її до рук.

Світло. Сцена. Він. Його обличчя. Його очі. Його погляд — прямо в неї.

Марла скрикнула і кинула маску додолу

Стенлі уже стояв поруч.

• Іди відпочинь. Тобі краще побути самій. Моя кімната в кінці коридору. Якщо буде потрібно — знайдеш мене.

…Він зник у темряві.

Вона мовчки повернулась у свою кімнату. Але довго там не залишалась.

Повітря в приміщенні було важким, тому вона вирішила вийти прогулятись

На дворі вже сутеніло. Театр стояв посеред запустілого кварталу, де колись, імовірно, вирував світ мистецтва. Тепер усе навколо заростало бур’янами, фасади сусідніх будівель були потріскані, вікна закладені фанерою. У повітрі — запах старого диму й осінньої землі.

Марла повільно рушила вузькою стежкою, що вела вбік. Її кроки лунали дивно глухо — ніби земля ковтала звук.

За рогом театру, біля старої кованої огорожі, вона побачила постать.Стара жінка сиділа на лаві. Вона була вдягнена у довгий темний плащ, на її колінах розлігся рудий кіт. Марла зупинилася. Жінка повернула до неї голову.

• Ти — нова? — голос її був хрипкий, але не слабкий.
• Так. Я тут працюю. Реставрація. Я Марла
• Мене звуть Лейла.

Стара усміхнулась. Зморшки на її обличчі складалися в химерну мапу часу.

• Театр — це лише шкіра. А серце... серце давно перестало битися. Але іноді воно... здригається. І тоді ті, кого давно нема, повертаються подивитися, хто їх згадав.

Марла здригнулась. У її грудях закололо знайоме напруження.

• Ви знали когось, хто працював тут?
• Усіх. Я була на кожній прем’єрі. Бачила кожну зірку, що згорала тут. І бачила, як одна з них упала, але не згасла

Вона нахилилась ближче.

• Ти вже бачила його, правда?

Марла відкрила рота, але не відповіла.

• Не бійся. Ти тут не випадково. Він чекав на тебе. Всі ми чекали.
• Хто ви? — ледь чутно прошепотіла Марла.

Жінка підвелася з лави. Її очі блищали в напівтемряві.

• Я — лише тінь у чужій історії. Але ти — її героїня. І коли ти згадаєш… почнеться вистава.

Вона рушила вглиб двору, і її постать зникла за поворотом.Марла стояла ще кілька хвилин, тримаючись за груди. Вітер пронісся над дахами, торкнувся її щоки. Потім вона повільно повернулася до театру.

Коли вона зайшла до кімнати, вирішила прийняти ванну. Заплющила очі. Вона думала про Лейлу, вона все знає, але не хоче говорити, хоче щоб Марла дізналася сама