РОЗДІЛ 5

Минали дні та ночі. Дощ барабанив підвіконням, нашіптуючи свої таємниці та заливаючи вулиці міста водою. Дуже люблю таку погоду. Відчуваю тоді  повноту власного життя.  Я губилася у власниї думках. Зажурена й замріяна 31- річна жінка. Як хочеться вдихнути на повні груди та насолоджуватися спокоєм і миром. Забути власне минуле НАЗАВЖДИ. Навчитися кохати по-справжньому глибоко й щиро. Знайти свого соулмейта. Звичайного для інших і незвичайного для мене.  До останнього подиху на цій грішній землі. Допоки не зустрінемось в позасвітті. Душа моя прагне туди, де нема війни,сліз, страху й болю. Де ніхто не вмирає, залишаючи в душі занадто глибокі та рвані рани. Рани, які ніколи не загояться. 

Вийшовши на вулицю я побачила чорного кота. Він ліниво розлігся біля під'їзду, рятуючись від холодних капель. ''Дякую дощику за твою роботу''.- подумки подякувала йому і вирушила за аличею. Ці соковиті й смачні ягоди на деякий час повертають мене в дитинство. Коли усі були живі та щасливі. Людей було мало. Квапились додому щоб зігрітися й висохнути. Я ж навпаки насолоджувалася тишею і дощем. Він був моїм вірним супутником та другом. Не знаю чи зможу знову повірити в себе та кохання. 

Сумно зітхаю й повільно вертаюсь додому. В руці тримаю торбинку з ягодами. Сльзи котяться обличчям змішуючись з рясним дощем.  Туди де мене ніхто не чекає. Сама- самісінька як билинка в степу. 

Заварюю чай і йду в кімнату сохнути. Встигла добряче змокнути. Це теж добре. Нема сенсу поринати в зневіру. Треба дивитися на світ радіючи йому немов дитина.