РОЗДІЛ 2

Завжди треба мріяти про нездійсненне. Таким чином воно стане здійснюватися. Варто лише докласти максимум зусиль. Реальність завжди жорстока. Ми люди навчилися її постійно ускладнювати власними думками. Я вдячна випадку, який показав мені справжню суть чоловіка з яким жила в його селі два роки. Ілюзії остаточно зникли. Лишилася образа на себе за таку сліпу віру в кохання. Зате, що розчинилася в стосунках і не мала можливості втекти раніше. 

Тепер лише спогади не дають змогу заводити нові знайомства. Я замінила це книжками. Сама правда не пишу.) Моя душа хоч і зболена та не втратила здатності бачити прекрасне навколо себе. Занадто сильно люблю життя, щоб так легко його завершити. Були й такі думки. Чи зможу я чомусь новому навчитися живучи самотньо? Якби ж знати куди рухатися. Просто треба жити. Тут і зараз. Частіше бувати на вулиці. Байдуже на спеку. Не зважаючи ні на що. Єдине, що не давало спокою це потреба в коханні. Не любов і не підтримка. Тільки кохання. З вуст жінки 31- річної жінки це звучить доволі дивно. Я втомилася бути сильною й сміливою. Втомилася від новин. Від виживання за 6900 щомісяця. Я ХОЧУ ЖИТИ!

Опустившись на підлогу в кімнаті я тихо заплакала. Підлога була дерев'яна й холодна. Те, що треба зараз.Солені сльози котилися щоками а я не мала сил їх більше стримувати. В цю мить віддчувала себе надзвичайно самотньою та беззахисною. Немов піліток, який вперше зітнувся з небезпекою дорослого життя. Справжнього дорослого життя. Не вмію вдавати зі себе когось іншого. Занадто вразлива й критична щодо себе. Занадто прагну справедливості, не розуміючи що вона давно існує. Завжди існувала.