Розділ 50.

Фелісія

Виходячи з Адміністративної будівлі, я видихнула з полегшенням. Тепер у мене точно є запасний план. Принаймні хоч якось, але захистити себе зможу. 

Сівши на коня, розгладила коротке чорне пальто, зшите на чоловічий манер, та прикрашене золотою вишивкою вздовж ґудзиків та на рукавах. Виріз був мисопобідний, тому під пальто я зав'язала графітовий шарф. Волосся довелося заплести в високий колосок, аби волосся не заважало під час полювання. 

Від думки, що доведеться сидіти в одному шатрі з Аннабель і прикидатися перед іншими леді і пані, що ми люб'яча сім'я, мене починало нудити. 

Пустивши коня галопом, поїхала через ліс, аби зустрітися з Роксарами до того, як вони доїдуть до місця організації. 

****

Ми зустрілися якраз вчасно. Мовчки ставши в самий кінець процесії, одразу за Тео і Лео, які просто перезирнулися на мою появу, я налаштовувалася на те, що скоріш за все мені доведеться вивернути щелепу, аби посміхнутися усім. Особливо Імператриці. 

Я трохи не вписувалася в концепцію Роксарів. Усі були одягнені в зелене, а я здебільшого в чорне. 

Коли ми приїхали до ґрат, вартові одразу нас пропустили. Далі Пан Роксар вже повів нас до палатки, яка стояла в самому центрі території, поруч з шатром Імператорської родини. Уявляю, як там буде Деміану сьогодні. Як в тераріумі…

Злізши з коня, прив'язала його біля шатра і зайшла всередину. 

Сьогодні як на зло сильний мороз. Сонце світить, а від того полювання буде ще гірше. 

- У тебе новий кінь. - В шатро зайшов Лео. Я відвернулася від нього, натягуючи на задубілі пальці графітові рукавиці. 

- Ти не питаєш. - Всередині був широкий стіл, стільці для всіх нас, свічки і місце для вогнища аби була можливість зігрітися. І навіть невеличкий м'який диван з кріслами. 

- Ні. - Повисла пауза. - Як його звати? 

- Шлях. - Лео хрюкнув від сміху, та швидко зробив вигляд, що кашляє. Я ж нагородила його важким поглядом. 

- Шлях? Незвичне ім'я. - Трохи саркастично сказав, але його гарний настрій трохи мене злив.

- Як і він сам. - Пригладивши волосся на голові, повернулася до нього і прямо спитала:

- Ми просто ведемо світську бесіду, чи це передмова? - Веселість одразу зникла з його обличчя, хлопець став серйозним. 

- Ти… Нам усім важко не сприймати тебе як дитину…

- Ні, ні, ні, Лео. - Я перебила його, склавши руки в замок та опустивши вниз. - Вам зручно дивитися на мене, як на золоту гуску, а для цього я маю бути дитиною. - Мої подальші слова заглушив гонг. Це означало, що Імператор готовий почати полювання. - Перепрошую, але я про це говорити не хочу. Немає ніякого сенсу витрачати слова для тих, хто навіть не слухає. 

Після цього я кивнула йому і вийшла з шатра, на виході зіштовхнувшись з Тео, який вочевидь підслуховував. Важко вдихнувши, я пішла до Шляху, намагаючись охолодити свої почуття. За зброю треба братися лише з холодним розумом. 

***

Вечір того ж дня 

Фелікс

Я стояв перед воротами маєтку Роксарів. Нікого з господарів вдома не було, тому дворецький не наважився мене впускати, тим паче, що я простолюдин, а не аристократ.

Сонце вже давно сіло. На небі сяяли зорі, сузір'я. Небосхил був чистим, а в мене на душі було не спокійно. 

Я стільки років думав, що моя дочка померла, а від того шукав її не там. Перерив усі записи про смерті серед дітей під час пологів. Дізнався максимум про тутешні традиції поховання дітей. Але так і не знайшов. Я думав, що Морена нікому не сказала про вагітність, а тому могла… просто закопати тіло донечки десь в лісі… чи ще десь… 

А вона була жива. І зі слів служки була гарною дівчинкою. Є гарною дівчинкою. З червоним як троянда волоссям, які як і в мене трохи крутяться, хоча за кольором вони чорні. Дівчинка з  зелено-смарагдовим кольором очем. Як в мене. Здорова, жива. І живе у Роксарів. І вважається дочкою Аннабель Роксар. Своєї тітки. 

Мої вже червоні вуха вловили іржання коней. Я озирнувся на дорогу. Майже одразу в полі мого зору з'явилася карета з гербом Роксарів. Фелісія. Там має бути Фелісія. 

Я стояв прямо перед воротами і хоч вартовий казав мені відійти, я стояв. Іншого шансу не буде. 

Карета зупинилася. Майже одразу я почув чийсь невдоволений голос. Візничий пояснив, що я стою на шляху, а тому я швидко підійшов до карети та відкрив двері. 

Всередині сиділи четверо. Літній чоловік, двоє хлопчаків та жінка, яка чимось нагадувала Морену. Фелісії тут не було. 

- Хто ви такий і що ви робите? - Чоловік виглядав втомленим і розсерджений одночасно. І враховуючи мої знання, він Себастіан Роксар. 

- Ви Себастіан Роксар. А я Фелікс. Батько Фелісії. - Аннабель закрила рота рукою, ніби побачила не мене, а демона, а хлопці перезирнулися і насупилися. Але я дивився на чоловіка, який тільки сильніше насупив брови. - Де моя донька? 

***

- Добре. Нехай ми повірили в те, що ви батько Фелісії. З чого ви вирішили, що ви їй потрібні? - Себастіан Роксар стурбовано ходив від одного вікна до іншого, постійно торкаючись чогось, чи вази, чи книжок… 

- Це вирішувати їй, а не вам. Кожен заслуговує на правду. Моя дочка теж.- Аннабель скривилася як від зубного болю, а тоді потерла скроні. 

- Для початку доведіть,що ви її батько. - Який же він впертий. 

- Це легко. - Я дістав з внутрішньої кишені невеличкий куб зі скла, з скупченою маною всередині. Поки що безбарвною. - Приведіть Фелісію, крапля її крові, крапля моєї і ви бачити батько я чи ні. - Хлопці, які до цього роздратовано перешіптувалися нарешті розсварилися остаточно і один з них підійшов до Себастіана. 

- Це вже ні в які ворота! Ми витрачаємо дорогоцінний час! - Блондин шипів це в обличчя Себастіану, який з останніх сил стримував свій гнів. 

- Тео, досить. Заспокойся. Не тут. - Так само шипів він у відповідь. Аннабель намагалася відволікти мене, сказавши щось, та я відмахнувся від неї, вслухаючись в розмову чоловіків. 

Вони поводилися дивно з самого початку. Постійно переглядалися, перешіптувалися, і де в ім'я Духів Фелісія?