Розділ 49.

Фелісія 

Трохи вище за мій зріст в повітрі сяяв зеленувато-золотий клубок мани, настільки щільний, що я не могла розгледіти ниток з яких він міг би бути створеним. Це була чистої води мана, яка на диво, резонувала з маною в моєму тілі. Від цього мені стало значно тепліше, а саме тіло стало легшим. 

Поки я німо витріщалася на Духа, він перетворився на невелику пташку того ж самого кольору, будучи все ще Духом. 

- В такій формі я тобі буду більше подобатися, чи не так? - Я на це могла тільки заторможено кивнути. - Я не можу довго затримуватися в такій подобі, якщо ти не прив'ядеш мене до себе. - Затримається? Навіщо? Чому? І прив'язати? До мене? - Якщо ти хочеш отримати відповіді, просто дай мені ім'я, Фелісіє. - В голові було пусто, бо я відчувала неймовірну легкість. Не пригадую жодного дня, коли мені було так добре і легко на душі, а від того сказала перше, що спало на думку:

- Ейрін. - Не встигла я навіть кліпнути, як пташка спалахнула яскравим зеленим сяйвом. 

Я примружилася від сильного вітру, який підняв сніг, що почав лізти в очі. 

- Дякую. Мені подобається таке ім'я. - Коли я розплющила очі, побачила Духа у вигляді пташки, який сів мені на плече. 

- Б… Благословення! - Я здригнулася, геть забувши, де знаходжуся. Жреці витріщалися на нас з Ейріном, поки аристократи почали шушукатися між собою. 

- Фелісія Роксар пройшла Єднання з Духом вітру!

***

Вже підходячи до свого коня, намагалася не звертати увагу на аристократів, які до останнього намагалися щось в мені розгледіти, навіть сідаючи в карети. 

Біля Храму вже нікого не було - від'їжджають останні карети. Ейрін сидить у мене на плечі, хоча вже і так зрозуміло, що його ніхто не бачить. 

- Фелісія! - Ні, будь ласка, тільки не зараз…

- Я не хочу зараз говорити. - Не озираючись назад і думаючи, що за моєю спиною стоїть тільки Аннабель, я взялася за сідло. 

- Фелісія, що за слова? - Я рівно видихнула і розвернулася до них. Уся "сім'я" в зборі. 

- Фелісія, ти ж розумієш, що відбулося. - Я кивнула. 

- Так, розумію. У мене є мізки і очі аби зрозуміти, що відбулося. - Хоч я і намагалася тримати себе в руках, але сарказм вже переливався через чашу терпіння. 

- Фелісія, не забувай з ким ти говориш! - Пан Роксар насупився як грозова хмара, але це мало на мене геть протилежний ефект. 

- Я чудово пам'ятаю з ким говорю. Ви кинули в мене вазу, ніби я була порожнім місцем і продовжуєте поводитися так ніби нічого не сталося. - Я перевела погляд на Аннабель , і криво їй посміхнулася. - Ви дивилися мені прямо в очі, знаючи правду, і поводилися так ніби нічого не сталося. Мовчали до останнього, бо скоріш за все це було для вас вигідно. - До того, як хтось з них встиг щось сказати я подивилася на серйозних хлопців. - Ви, які прикидалися ніби піклуєтеся про мене, аби лиш тримати на короткому повідку і використати у своїх цілях, про які скоріш за все, усім тут присутнім відомо. - Тепер я оглянула усіх, розуміючи, що мій голос починає тремтіти. - Ваш брат і син, може бути вбитий під час боротьби за головування родом, а всі поводяться так ніби ніхто ніпрощо не знає. 

Себастіан Роксар не виражав жодних емоцій, Аннабель з усіх сил намагалася не заплакати, а хлопці просто сверлили мене поглядом. Ейрін на моєму плечі спостерігав за усім, поки на вулиці вітер став холодніший. 

- І те, що сталося сьогодні. Моє ім'я додали в список… Мене про це хтось спитав? Чи хочу я звертатися до Духів, чи ні? 

- Фелісія, - я поглянула на Аннабель, яка спробувала зробити крок вперед. - Ти ще дитина, тому… 

- Я НІКОЛИ НЕ БУЛА ДИТИНОЮ! - Я закричала, зірвалася, а від того піднявся сніг від сильного вітру. Але лише на мить. Потім він знову осів на землю. - Я ніколи не була дитиною. - Виділяючи кожне слово, сказала я, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. - Що ви намагалися цим показати? Там, під час церемонії? Ось, подивися, Фелісіє, Лео і Тео не отримали схвалення від Духів, і ти теж не отримаєш. Ти в такому ж положенні для інших, як і вони, навіть якщо вони планують вбивство. Це ви хотіли сказати? Бо саме це я бачу по ваших вчинках! - Декілька разів кліпнувши, аби сльози не стекли по щоках, я зробила глибокий вдих, аби заспокоїтися. 

- Фелісіє, усе не так… - Лео почав щось говорити, та я підняла догори руку. 

- Ні. Я не закінчила говорити. 

- Як ти смієш закривати рота…? - Пан Роксар продовжував захищати свого онука, та я гарикнула на нього:

- Я не з вами зараз говорю! - Помітивши, що Ейрін притулився до моєї щоки, я продовжила вже спокійніше. - Я завжди, навіть після всього, що ви мені зробили, або не зробили, намагалася виказувати повагу. До кожного з вас. Але чим більше ви говорите, чим більше я спостерігаю за вашими вчинками, тим нижче ви падаєте в моїх очах. - Я зробила ще один вдих. - Але я все ще вдячна за усе. Правда. - Я кивнула Тео, який від моїх слів іронічно вигнув брову. - Якщо на початку у мене були найменші надії на те, що ми станемо сім'єю, то ви, кожен з вас, зробив свій вклад у те, щоб я чітко побачила, що у Роксарів від слова "сім'я", тільки назва. 

Я розвернулася і сіла на коня, поки не передумала. І вже взявшись за повіддя, сказала:

- Будемо і далі грати в дружню сім'ю перед аристократами. Але в інший час, не чекайте від мене ні поваги, ні чого небудь ще. 

***

Я приїхала до копальні, бо на роботу мені не хотілося, а в Академії доведеться прикидатися гарною дочкою Роксарів. 

- Вітаємо, леді Фелісіє. - Поки їхала сюди, я думала про те, що може статися завтра чи пізніше. Роксари спробують щось утнути. Не сьогодні, так завтра… 

- Вітаю. Вілфрід у себе? - Я злізла з коня і погладила його голову. 

- Так. Покликати його? - Я сказала, що в цьому немає потреби. Вартовий вклонився і пішов далі нести свою службу. 

Що я можу зробити? Покладаючись на закон, я можу зробити тільки заповіт.

Погладивши по білій плямі на чолі коня, задумалася над усім, що сталося, але від цього тільки заболіла голова.