Розділ 48.

Фелісія

- Енді? Ви теж прийшли? - Енді радісно йшов до мене, а тоді уклонився, хитро посміхаючись. 

- Вітаю, Трояндо Роксарів. - У мене аж брова засіпалася від його слів. 

- Припини. - Розгладивши вказівним пальцем брову, поглянула на нього з докором. - Дуже негарне прізвисько. - Він здивувався, але склав руки на грудях і запитав:

- І чого ж це? 

- З трояндою все зрозуміло, але… Мене дратує те, що я "належу Роксарам". - Хлопець тільки потис плечима, які за ці півроку стали трохи ширшими. 

- Ти частина їх роду, це нормально. 

- Я думала ваш рід не ходить до Хмару на Єднання. - Гарна можливість перевести тему. 

- Батько сказав, що цього року ми зобов'язані прийти. Маю визнати… Не знаю, що ти такого зробила, але він заінтригований. - Я запитально вигнула брову, та Енді лиш похитав головою, а-ля, якби знав, то сказав би.

Тим часом я розглядала Храм. Чим він мені ніколи не подобався так це будовою. Стеля і підлога, а між ними колони, через які гарно проникає вітер, мороз, дощ, сніг… Аристократи в основному ходили групами. Чоловіки спілкувалися зі своїми знайомими, чи партнерами, жінки обговорювали моду та прикраси або ж останні новини з плітками (частіше всього друге), а діти розважали один одного, щоб не було нудно. 

- У будь якому випадку завтра починається полювання. Будеш приймати участь, чи сидітимеш з іншими леді, вишиваючи? - Останнє я терпіти не могла, бо воно мені не давалося. Ні хрестиком, ні гладдю, я так і не навчилася вишивати. Тільки забруднюю тканину кров'ю від ранок на пальцях. 

- Поїду полювати, звичайно. Там принаймні буде весело. А слухати плітки я не дуже хочу. 

- Можливо… - Енді трохи зам'явся, і його очі загуляли по приміщенню, якщо це можна так назвати, і продовжив:

- Це не моя справа, але тебе постійно бачать в компанії хлопців. Я, близнюки, другий принц, Еліас… Це трохи… - Я посміхнулася, оглянула інших, чи ніхто не дивиться на нас, а тоді прикрившись прошептала йому на вухо:

- Я цього і хочу. Чим більше пліткують, тим більше говорять. А враховуючи, що я майже увесь час в ательє, вони ходитимуть туди, щоб побачити мене. І в результаті куплять щось, бо важко втриматися, особливо, коли в тебе є гроші…

- А у аристократів вони завжди є. - Продовжив за мене Енді, і я гордо кивнула. Він важко видихнув:

- Іноді я боюся тих планів, які зізрівають в твоїй гарненькій голівочці. - Я йому підморгнула, але нічого не сказала. - Твої "брати" витріщаються на тебе вже хвилин п'ять. Може поговориш з ними? - Коли я вже набирала повітря щоб відповісти, він додав:

- Це виглядатиме дивно, якщо ти з ними не будеш спілкуватися. Тож йди. - Не вистачало тільки, щоб він взяв мене за плечі і штовхнув у їх бік. 

Ну, мені нічого іншого і не залишалося. Піду до своїх "братів"... Не до дідуся ж… 

Та я навіть і трьох кроків зробити не встигла, як задзвеніли дзвони. Аристократи одразу припинили розмови і стали ближче до колон. Тепер на підлозі було видно одноколірну мозаїку у вигляді кола. Розібрати візерунок за такої хмурої погоди як сьогодні не вийшло. 

Вийшло десятеро жреців в ніжно-блакитних просторих одежах. Далі в суцільній тиші головний жрець почав промову про те, що ми маємо бути вдячними Духам за вогонь, за воду, за родючу землю, за вітер… Власне за все. І всі смиренно погоджувалися з його словами мовчанням. 

Насправді це свято виникло дуже давно. За старим календарем цей день був першим днем нового року, але багато що змінилося після створення самої імперії. Це стало традицією, а не святом. 

Власне, я не знаю, що саме святкували в цей день наші предки, але зараз жреці дають можливість аристократам проявити себе.

Вважається, що тіло було створене демонами, аби ми потопали в гріхах, але Духи створили душі, бо побачили в нас більше прекрасного ніж гріховного. Тому в день Єднання жреці за допомогою магії, допомагають зв'язатися з Духом, який створив твою душу. І якщо Дух з'являється до тебе і залишається з тобою в цьому світі, отже ти прожив гідне життя, і не розчарував того, хто тебе створив. 

Але за останні два з половиною століття таких людей не було. Це власне одна з причин, чому більшість людей в імперії атеїсти. 

Я теж, коли була молодша, вірила в Духів. Навіть коли стояла на морозі, подумки зверталася до Духу морозу, щоб мені не було так холодно. Але не думаю, що він коли небудь мене чув.

- Тепер почнемо церемонію. Леонард Роксар. Прошу. - Заздалегідь до Храму надсилають список тих, кого хочуть "випробувати". Це можна робити хоч щороку, головне зробити пожертвування в Храм. 

Лео зайшов в коло і став в самому центрі, тоді він став на коліна та склав руки в молитві, схиливши голову вниз. Дівчата на іншому боці Храму надто голосно захіхікали. Не кожно дня бачиш Роксара в такому вигляді. 

Візерунок на підлозі засвітився, коли жреці як один почали співати, щось нерозбірливе. Коли сяйво досягло максимальної яскравості, воно раптом спалахнуло і погасло. 

Лео встав, вклонився жрецям і пішов назад. 

- Теоран Роксар. Прошу. - Тео зустрівся з Лео на півдорозі і стукнувся своїм кулаком об його, іронічно посміхаючись. 

З Тео все було так само. Він не виглядав ні здивованим, ні розчарованим, власне, як і його брат. 

- Фелісія Роксар. Прошу. - Я кинула швидкий погляд на Аннабель, але нічого не сказала. 

Йдучи до необхідного місця, я думала, як і що краще сказати Аннабель, щоб вона не робила того, чого не просять. 

Ставши на коліна, схиливши голову і склавши руки в молитві, я подумки побажала, щоб це швидше закінчилося. 

Я прикрила очі, аби сяйво не сліпило надто сильно. 

Спів жерців навіть трохи заколисував, але коли я вже майже розслабилася я відчула дивне тепло по всьому тілу. По долонях та обличчю пройшовся сильний, проте, на диво, лагідний вітер. 

Я розплющила очі, коли чітко почула в голові мелодійний юнацький голос:

- Я неймовірно радий нарешті поговорити з тобою, Фелісіє.