Розділ 47.

Фелісія

- Угадай хто?! - Я стояла посеред коридору, тримаючи в руках декілька зошитів, поки "хтось" закрив мені очі. 

- Еліас. - Долоні одразу зникли, а поки я прокліпувалася, юнак став навпроти мене, склавши руки на грудях. - Так не цікаво. - Трохи по дитячому сказав він, поки я підняла очі догори, різко видихнувши. - Ну, і? - Я запитально вигнула брову, поки Еліас закотив очі і став до мене плече до плеча. - Як це бути власницею діамантової копальні? - Я не змогла не посміхнутися, дуже вже він був схожий на дитину. 

- Чудово. А як у тебе вдома? Чому це тебе так швидко відпустили? - Він потис плечима і розвів руки в сторони. 

- Навіть такі вродливі нащадки як я, можуть набриднути. 

- Не те слово. - Сказала я посміхаючись, і пішла далі коридором. 

- Гей! Це надто жорстоко з твого боку! - Він наздогнав мене, щоб крокувати разом зі мною. 

- Що таке? - Помітивши його пильний погляд, я не могла не спитати, а він тільки зіщурився. 

- І все таки, ти виглядаєш якось інакше, ніж коли я востаннє тебе бачив. - Я здивовано на нього подивилася. 

- Ну, не знаю. Ніби нічого не змінилося.

Двоє дівчат стояли і про щось говорили, та коли побачили нас, то почали перешіптуватися. 

- Та ні, змінилося. Якщо не враховувати, що ти стала власницею копальні, компаньйонкою другого принца і що він тепер офіційний кандидат на престол, то у мене купа питань, чим ти тут займалася, і в якому зі світів усе перераховане класифікується як "нічого не трапилося"? - Він випромінював дуже густу, майже фізично відчутну цікавість. 

А він ще не знає про Морену, Емілі, Зуреля, про мого справжнього батька, спробу викрадення документів на власність… Ніби усе перерахувала… 

- Не думаю, що маю тобі щось розповідати. - Ми вже наближалися до виходу з головного корпусу Академії. 

- Чому? Ми навіть здавалося, що ми дружимо. - Я зупинилася і подивилася йому в очі. 

- Еліас, я Фелісія Роксар, компаньйонка другого принца, якого підтримує Імператор в боротьбі за престол, а ти, майбутній голова Магічного Альянсу… Справді думаєш, що між нами є дружба? - Я не могла зчитати з виразу його обличчя, чи він розсерджений, чи просто байдужий. 

- Не даремно тебе називають Трояндою Роксарів. - Не такої відповіді, я очікувала. 

- Перепрошую? - Він злегка посміхнувся. 

- Так тебе почали називати серед вищої аристократії після усього що сталося на святкуванні нового року. Вродлива, - він почав загинати пальці, - розумна, розважлива, відповідальна, старанна. Додай до цього те, що не кожен може з тобою поговорити, чи замовити твої послуги і вуаля! Маємо Троянду Роксарів. - Схоже в когось сьогодні гарний настрій. 

- Припини. Ти сам це вигадав і сам же в це повірив. - Поклавши свої речі в сумку, я постукала у масивні двері. Вони одразу ж почали відчинятися переді мною. 

- Нічого я не вигадував! І взагалі це у тебе гарний настрій, бо якби його не було б, то ти чкурнула вже б кудись, аби лиш не слухати мене. Ну, не буду більше набридати, Трояндо. - Він уклонився мені, і пішов геть. 

Дивак. 

І хоч зрозуміло, що Магічному альянсу я цікава… Але все одно… Ні, не хочу думати про це зараз. 

***

Вартовий озирнувся через плече, і гучно промовив на всю їдальню. 

- Леді Фелісія! - Всі чоловіки одразу ж припинили їсти та поклали прибори на стіл. 

- Всім смачного. - Привіталася я, та одразу ж почула дружне у відповідь. 

- Дякуємо, леді Фелісіє. - І після цього продовжили їсти. 

- Як йдуть справи? - Звернулася до вартового. 

- Все добре вашими стараннями, леді. 

- Є якісь проблеми? Побажання, скарги? - Я стояла поруч з ним, та оглядала злочинців, які спокійно собі їли і розмовляли. 

- Ні, леді. Маю визнати, після того, як ви стали власницею копальні, всі стали поводитися краще. Менше конфліктів, менше бійок. Більшість стала більш дружелюбними та спокійними. 

- Добре. Це справді добре. Як щодо вартових? 

- Перепрошую? - Я поглянула на трохи розгубленого чоловіка та посміхнулася. 

- У вас немає нічого що хотілося б покращити? Чи вас усе влаштовує? 

- Усе влаштовує, леді. - Я кивнула. 

- Тоді, якщо щось буде потрібно для вартових звертайтеся. Ви теж під моїм крилом. 

- Звісно, леді. 

З-за столу встав один із чоловіків та пішов до нас. Вартовий одразу напружився, натягнувся як тятива. 

- Дозвольте звернутися, Леді Фелісія? - Я була трохи розгублена такою ситуацією, але сказала:

- Дозволяю. 

- Ви казали, що ми можемо звертатися до вас, якщо нам щось потрібно. Чи можна нам бринчалку? - Високий чоловік стояв з низько опущеною головою та навіть не дивився на мене. 

- Бри… Бринчалку? - Перепитала я, не розуміючи, що це за слово таке. А тоді хтось з-за столу викрикнув:

- Воно зветься гітарою, ти недоумок! - Потім хвилею розрісся сміх, але дуже швидко затих. 

- Гітара… Бринчалка… Смішне слово. - Я посміхнулася. - Ти граєш на гітарі? 

- Так, леді Фелісіє. - Я задумалася. 

- Добре. Буде гітара, але за умови. - Злочинець на мить підняв на мене сірі очі, а тоді одразу їх опустив. - Якщо пообіцяєш навчити мене грати. Я в свою чергу обіцяю гітару, і бути странною ученицею. Згоден на такі умови? 

- Так, леді Фелісія. - Я посміхнулася. 

- Тоді згода. 

***

Тиждень потому

Я не хочу їхати. Не хочу. 

Але треба. 

Застібнувши останні гудзики на пальто, зробила глибокий вдих, намагаючись виглядати як завжди. Я все ще Роксар і мені потрібно робити вигляд, що ми сім'я, навіть якщо кожному з них від мене щось треба. 

Срібно-білий одяг з такими ж чоботами виглядав ідеально чистим. Те, що треба для відвідування Храму. Волосся я зібрала в гарний тугий пучок, прикрасивши його декількома косичками. 

Пальто було при тілі до грудей, а потім рівно спадало вниз трохи вище колін. Вузькі теплі білі штани мали ледь помітний срібний візерунок. 

Востаннє подивившись на себе у дзеркало, видихнула і пішла до дверей, сподіваючись, що Роксари максимально не звертатимуть на мене уваги. Головне, щоб на Святі Єднання нічого не сталося.