Розділ 43.

Фелісія

Біля виходу з Суду стояла карета Аннабель. Двері були відчинені, вона на когось чекала. 

Спустившись широкими сходами, я пішла праворуч до свого коня. І тільки тоді зрозуміла, що кінь цей насправді не мій. Треба купити собі свого. 

- Фелісія! - Я озирнулася і побачила, як Аннабель рипить снігом, наближаючись до мене. 

- Вітаю. 

- Я хочу поговорити з тобою. Зайдемо в те кафе… - Я перебила її бо вже дуже втомилася за сьогодні. 

- Ні, якщо це щось важливе, можемо обговорити це в вашій кареті. У мене ще багато справ. - Аннабель виглядала глибоко враженою моїми словами, ніби я сказала, щоб дуже образливе. 

- Добре.

Ми сіли в її карету. За нами закрили двері, але карета не рухалася з місця. На щастя. 

- Перед тим, як ви почнете… - Я дістала з внутрішньої кишені конверта і простягнула його жінці. 

- Ось. Це гроші за копальню. Хочу віддати, щоб не бути вам винною, але я все ще вдячна, що ви допомогли мені тоді. - Шатенка дивилася на конверт так ніби це була отруйна змія, а не клаптик паперу, але все ж таки забрала його.

- Фелісія… Ти думаєш, що я можу забрати у тебе копальню! Будь ласка, не кажи так. - Аннабель потягнулася до моєї руки, та я відсахнулася від неї, від чого жінка заклякла як статуя. 

- Ні, я не думаю, я знаю.  Пан Роксар не з тих, хто захоче відпустити таку золоту жилу прямо у себе з-під носа. - І це була чиста правда. Хоч Роксари і підтримують Імператора, і логічно було б бути на одному боці, але внутрішні справи сім'ї ніхто не відміняв.

- Фелісія, ти ж частина нашої сім'ї. 

- Я? Ні. І я дуже вдячна, що ви крок за кроком доводили мені це. Пан Роксар, коли наказав не переступити поріг його маєтку. Ви, коли збрехали про мого батька. І близнюки, які не відходили від мене ні на крок. - Я схопилася за цю думку, бо єдине пояснення, яке я могла знайти було наступним. 

- Знаєте, я б хотіла поговорити з вами з приводу хлопців. Спочатку, коли я тільки прийшла в ваш рід, мені здалося, що вони трохи по-дитячому поводяться. Я подумала, можливо, це характер, просто треба звикнути. Але чим більше я за ними спостерігала, тим більше дивних речей помічала. - Я склала пальці в замок в трохи припідняла підборіддя, як часто це робила, коли спілкувалася з аристократами. 

- Що? - Аннабель не розуміла, про що я говорила, тому я продовжила:

- Коли вони пішли в гільдію, аби отримати інформацію, вони сховали свою фігуру, обличчя але при цьому поставилися як Роксар. Тобто фактично назвали своє ім'я. Це не логічно, і навіть, вибачте, тупо. Я подумала, можливо, у них немає досвіду, або вони були знервовані, не змогли узяти себе в руки. І щоб не підставити їх, я взяла провину на себе. Адже в вашому роді ще не відомо, хто стане наступним головою. Потім те, як вони не відставали від мене. Постійно ходили за мною хвостиками. Контролювали, щоб я нормально їла і відпочивала, питали мене про те, що я збираюся робити… Я подумала, можливо, Аннабель попросила приглянути за мною і вони прийняли це надто серйозно, з ким не буває. Але коли вони забрали мої свічки аби я не могла готуватися до екзаменів чи просто почитати чи поробити щось під час  комендантської години, я задалася питанням, а чи дійсно вони такі якими хочуть щоб їх бачили? Вони гарно навчаються, але при цьому в повсякденному житті не можуть дати собі ради. Вони роблять такі кумедні помилки, що це навіть дивує. І почала задаватися питанням, а чи не роблять вони це спеціально, і тоді я згадала чиє прізвище вони носять. У Роксарів зараз немає спадкоємця. Звісно магія дає довголіття і міцне здоров'я, але так чи інакше Пан Роксар не вічний. Коли він помре хто займе його місце? Ви? Ваш брат? Чи близнюки? 

- На що ти натякаєш? - Аннабель ледь стримувалася, щоб не дати мені ляпаса. Я бачила це по виразу її обличчя. Але це реальність, яку треба прийняти… Принаймні це те що бачу я.

- Я питаю, скільки вашим синам доведеться чекати поки вони зможуть успадкувати рід? Якщо це буде ваш брат, їм доведеться довго чекати поки він помре і зайняти його місце або вони можуть самі його вбити.

- Фелісія! - Жінка вдарила рукою по сидінню, гарно так на мене разичавши. Отак. Отак, має поводитися мати, коли погано говорять про її дітей. 

- Я лише кажу свої думки. Хочете вірте, хочете ні. Але ось що я бачу. Близнюки роблять з себе не гідних для правління родом в очах усіх. Аби місце голови роду  зайняв їх дядько, вони його вбили, а  отже зайняли його місце. Або ж я все надумала і вони просто блазні. Вирішуйте самі, що вам більше подобається. - Аннабель дивилася у вікно, а я спостерігала за нею. 

- То про що ви хотіли поговорити? - Вона зробила глибокий вдих і видих, а тоді повернулася до мене. 

- То ти не станеш ставитися до мене як раніше тільки через те, що я не встигла тобі сказати раніше за Емілі про твого батька? - А, ось вона про що…

- Після усього, що зі мною встигло статися… Я нікому не буду довіряти, окрім себе. Можете злитися, вважати це несправедливим, але від сьогодні я егоїстка. - Я не змогла не посміхнутися, коли згадала ту літню жінку. - Дехто сказав мені, що в цьому світі жінки мають бути справжнісінькими стервами, особливо, якщо вони аристократки. Добро, ввічливість, вихованість - їх майже ніхто не цінить. Гострі зуби та пазурі, ось що цінується і поважається в сучасному суспільстві. - По виразу обличчя Аннабель, я зрозуміла, що вона знала про кого саме я говорю. 

- Пані Судзіт не та особа з якої ти маєш брати приклад! - Аннабель говорила спокійним, але повчаючим мене тоном. Це трохи дратувало. 

- А з кого мені брати приклад? Моє матері? Тітки? Батька? Якого з них? Чи може дідуся? - Я важко видихнула, розуміючи, що у цієї розмови не буде продовження. 

- Добре. Але на людях, ми все ще сім'я, і у нас все добре. Розумієш? 

- Так. Я розумію. Але Аннабель не думайте, що я вас ненавиджу. - Мої слова її здивували. - Я… Я просто вас не розумію. Ось і все. 

Так, куди поділися коментатори! Пишіть свої думки, я ж не можу вам в голову залізти!) Вам подобається, чи вже нудно? Історія затягнута чи нормальна? (Просто автор ще другу частину планує, якщо що)