Розділ 39.

Фелісія 

Я стояла в своїй кімнаті і дивилася на труп чоловіка, який лежав в калюжі крові. 

- Ти знайшла труп чоловіка в своїй кімнаті. Що робитимеш? - Зурель стояв за моєю спиною, перекриваючи собою вихід. 

На дворі був вечір, в кімнаті горіли свічки. Я відчувала солодкий запах смерті і металевий присмак в роті. 

Я дивилася в майже синюшнє обличчя чоловіка, якого бачила вперше і житті. Здається, я більше ніколи його не забуду.

- Тобі варто думати швидше. Що як сюди прийде Емілі чи твоя мама? Хтось зі слуг? Тебе одразу звинуватять у вбивстві. Або причетності до нього. Тож нумо, розкажи, як саме ти збираєшся з цим впоратися? Як позбутися трупа,Фелісіє? - його награний м'який , навіть теплий тон, змусив мене здригнутися, як від батога.

Я здригнулась уві сні, і відчула як по лобі стікає піт. Все нормально. Ніхто навіть не подумає, що тринадцяти річна аристократка здатна на таке. 

Сівши в ліжку, я поглянула у вікно. Ще ніч. Головне ще раз заснути, і тоді не буду схожа на ходячий труп. 

Злізши з ліжка, підійшла до столу, де стояла склянка води. Озирнувшись подививилася на ліжко Діари. Порожнє. 

Порожнє? 

Я підійшла ближче і підняла ковдру. Діари немає. Ходить одна невідомо де в комендантську годину? Духи, що за дівчина.

Я теж не свята, але все ж таки. 

***

- Годі дутися на мене. - Я сиділа в кімнаті хлопців, за їхнім столом.

Якщо Лео одразу увійшов в моє положення, то Тео зовсім не йде на контакт. Сидить склавши руки на грудях, і навіть дивиться в протилежний бік. Йому вже сімнадцять, а поводиться гірше за мене. 

- Тео, дійсно, припини. Поводишся жахливо. - Шепотів йому Лео, але я все чула. 

- Їй можна так з нами поводитися, а нам ні? 

- У мене на те були причини. І я вже вибачилася, навіть пояснила, хоча з мого стану і так було зрозуміло, що я могла наговорити куди і більше. А якщо ти продовжиш так поводитися, то я заберу назад свої вибачення і можеш забути про те, що я тобі сестра! 

- А ти хіба мені сестра?! - Я аж язика проковтнула від таких слів. 

- Ось воно як. - Лео і я дивилися на розгубленого Тео, який здається не зрозумів, що сказав. - Тоді мені більше немає, що тут робити. Бувайте. - Я встала, забравши своє пальто і пішла геть з кімнати. 

- Фелісія, почекай! 

Лео щось кричав мені в слід, але я йшла не зупиняючись. Так, тоді в цілительсткому крилі я дійсно відповіла трохи грубо. Але це не означає, що це треба брати так близько до серця. Якщо Лео після моїх вибачень зрозумів мене, то Тео продовжує звинувачувати мене і поводиться як йолоп. Як і думала, всі вони однакові. Себастіан, Аннабель і близнюки. Ні на кого з них сподіватися не можна. Крапка. 

***

Два тижні до Нового року. 

- Мені навіть страшно в це повірити. - Пробурмотіла я, вдивляючись в цифри на папері і не вірючи, що це дійсно відбувається зі мною. 

- Щось не так? Продажі жахливі? - Мона, яка підійшла до столу аби поставити мені чай, дивилася на мене занепокоєно. Але я ледь стримувала себе, аби не застрибати на місці. 

- Мона… У нас… два мільйони шістсот дев'яносто тисяч золотих прибутку! О Духи! - Я відкинулася на спинку стільця і трохи сповзала вниз, закриваючи лице руками. - І це тільки за ту колекцію, яку ми виставили на продаж! - До мене почало приходити усвідомлення. - А що ж буде коли інші почнуть робити особисті замовлення?! - Я відчувала, що серце зараз от от вистрибне з грудей. - Мона, всього достатньо? Тканини,нитки…

- Всього досить, леді Фелісія. Навіть якщо кожен аристократ захоче собі по три сукні нас вистачить. - Я опустила погляд на документи і по дурному посміхнулася. 

Я дійсно багачка. 

Відпивши трохи чаю, я задумала… Цілитель… Аннабель… Думаю вистачить. 

- Леді Фелісія, до вас Пан Вілфрід. - Я поставила чашку на блюдце і попросила його впустити. 

Він увійшов тримаючи в руках декілька товстих папок. А ось, і звіти прийшли. 

- Леді Фелісія, вітаю. Як ви і просили, я приніс звіти за останній рік з видобутку і витрат на ув'язнених. - Він поклав одну папку переді мною на столі. - Також ось те, що ви просили: відомості про судимості ув'язнених, їхні вироки, а також їхні листи. 

Переді мною лежало декілька папок, досить товстих, щоб я забула про сон. 

Відтягнувши їх на інший край стола, поглянула на Вілфріда, який все ще продовжував стояти. 

- Добре. Кухарі вже найняті? - Я потяглася за чашкою чаю. 

- Так. Троє. Всі чоловіки. Їхні резюме, а також мої спостереження записані. - Він простягнув мені ще одну тоненьку папку. 

- Продукти вже замовлені? - Холодним, навіть байдужим тоном спитала я.

- Так. Звіт у папках. - Я відпила ще трохи охоловшого чаю. 

- Огляд території? 

- Зроблений, звіти в папках, леді Фелісія. - Я задумливо подивилася на папки і кивнула своїм думкам. 

- Добре. Як щодо тебе? - Чоловік перелякався так, ніби я сказала, що зараз відрублю йому голову. - Як я вже сказала, я твоя хазяйка, а хазяї піклуються про своїх. Тож у тебе є щось що ти хотів би мені розповісти? - Він щось почав мимрити, але я зрозуміла:

- У будь якому випадку, якщо ти нічого не кажеш, я нічого не можу виправити.

***

Деміан

Сонце вже потроху сідало, і близився час вечері. Я вирішив зайти за Фелісію в ательє, бо вона з самого ранку не верталася. Навіть листа не відправила, чи будемо ми сьогодні займатися. Хоч ми майже однолітки я рідко коли її розумію. 

Вона ідеальна. В усьому. Як не подивися. Зовнішність. Манери. Навчання. Самореалізація. Характер. Володіння зброєю. Якщо виявиться, що вона вміє займатися хатніми справами, то це буде комбо. 

З величезними зусиллями витягнув її з кабінету. На вечерю в Академії ми вже спізнилися. 

- Може зайдемо кудись поїмо? - Фелісія кинула на мене короткий погляд, а тоді порачала роздивлятися вивіски кафе. 

Якщо вона вчить мене бути аристократом, то може і я її чомусь зможу навчити?