Розділ 35.

Фелісія

Вона знала. Аннабель знала. І нічого мені не сказала. Ні слова. 

- Ти усе знала… і нічого мені не сказала? - Я з великими зусиллями витягувала з себе слова, вдивляючись в перелякане лице аристократки. 

- Фелісія, я не змогла підібрати слів…. - Я припіднялася на ліктях щоб сісти, все ще не відриваючи погляду від неї. 

- А просто прийти і сказати: Фелісія, Теоморі не твій справжній батько, я спробувала знайти якусь інформацію, але не вийшло. Щось з такого можна було б сказати. - Я злилася, відчувала як кров разом з маною  починає кипіти. - Навіть у Емілі вистачило мізків, щоб це сказати! - Я ледь тримала, аби не підвищувати голос. 

- Фелісія! Слідкуй за словами! - Я поглянула на Тео, який від мого погляду втратив будь яку впевненість в раніше сказаному. 

- А не то що? - Перед очима пробігли спогади про усе, що зі мною робив не-батько, і я навіть коротко засміялася. - Що ви можете мені зробити? Поб'єте, залишите без їжі, сну, кімнати? Замкнене в катакомбах Академії? Випишете з роду? Оголосите, що я байстрючка? Що ви можете мені зробити?! - Від останніх слів в повітрі піднявся рівень мани, я навіть побачила ледь помітні маленькі іскри вогню навколо мене. - Просто забирайтеся геть. Мені байдуже, що ви робитимете. 

Я лягла назад на ліжко, накрившись ковдрою, та помітивши, що вони все ще спантеличено на мене дивляться, я навіть гарикнути не встигла - до нас прийшов цілитель. Він дуже наполегливо виштовхав їх з зали, сказавши, що мені потрібен спокій і взагалі застосування магії тут заборонене. 

Я так їй довіряла. Я навіть помічі в неї просила, але що натомість? Я довірилася їй, по-справжньому, а вона виходить "не знала, як це сказати"? Просто прийди і скажи! Ти ж доросла жінка та й я не дурна усе зрозуміла б! 

Але ж ні! Хто бодай колись ставився до мене як до нормальної людини! Я думала: Аннабель так добре ставиться до своїх синів, може і до мене вона ставитиметься, хоча б вполовину так само, як до них. Але ж ні! Хіба я заслуговую поваги?! Що Пан Роксар, що вона - всі однакові! 

- Адептко, вам треба заспокоїтися. - Тихий рівний голос цілителя,який сів навпроти мене, відволік від думок. - Ви дуже розумна адептка. Навіть мене змогли обдурити, що справа дійсно в екзаменах. Щоправда, зараз переконати мене в цьому ще раз у вас не вийде. - Я плакала. Як мале дівчисько плакала під ковдрою, обіймаючи себе руками. - Моє завдання не тільки лікувати, а й слідкувати за психічним та емоційним станом студентів. Маю визнати, що ви виглядали найбільш нестабільною з усіх адептів. Вам потрібно відпочити. 

- Я не можу. У мене немає часу на це. Мені треба щось робити. Мені так багато треба зробити… - Я не могла зупинити сльози, але принаймні цей чоловік не бачив мого обличчя. 

- Це звісно ваш вибір. Але якщо ви продовжите в тому ж дусі, то у вас зовсім не залишиться сил. Ні на навчання, ні на розвиток свого бізнесу. Маю визнати, що моя донька полюбляє ваші дизайни. Якщо раптом ви вигорите і не зможете далі вести бізнес, багато з ваших покупців засмутяться, але підуть до інших ательє. Ви втратите усе, що намагалися так довго вберегти.

- Краще зробити коротку перерву зараз, ніж потім втратити усе? - Тихо пробурмотіла я.

- Так. Я не можу вказувати вам, що робити, але ви можете вирішувати самі. Відпочиньте. Стільки, скільки треба, щоб відчути, що ви повні сил. День, тиждень, місяць. Але рано чи пізно вам стане краще і ви продовжите своє життя. І побачите, що те, що давалося вам важко, було не таким вже й складним насправді. 

***

Теоран

- Вона сама на себе не схожа! Коли вона так себе поводила? Як вона може бути такою грубою! - Я розвалився в кріслі і тряс ногою, щоб хоч якось випустити свої емоції. 

- А ти кожного дня дізнаєшся, що насправді байстрюк? Припини її звинувачувати. Будь хто від таких новин скаже щось і гірше за це. Просто постав себе на її місце. 

- Мама робила усе, щоб вона почувалася як частина сім'ї! А вона…

- "Як частина сім'ї"? Тео, ти мене лякаєш! У Фелісії є кімната в маєтку? Вона може туди приїхати, коли захоче? Як до неї поставився дідусь? І що тепер зробила мама, не сказавши їй правди? Просто замовкни і не кажи нічого! 

Я його розумів. Десь на половину. Але те, як вона говорила з мамою... Ну, добре, вона не сказала їй, але її теж можна зрозуміти. Не кожен день таке трапляється! 

***

Наступного ранку

Себастіан Роксар 

- Твоя поведінка створює проблеми, Фелісія. Я розумію, що такі новини можуть бути важкими, але зараз ти псуєш нашу репутацію. Відпочинь скільки треба, але не доводь до цього. 

Фелісія продовжувала застилати ліжко, на якому провела цю ніч, а я зробив глибокий вдих, аби не злитися, адже вона поводилася так, ніби не чує моїх слів.

- Навчання, робота і зараз ця новина… Це все сильно тисне на тебе. Рон гарно справляється з управлінням одразу декількох маєтків, впевнений, що він з радістю…

- Мені не потрібна допомога. - Ця дівчина безпардонно мене перебила і нарешті вирішила подивитися на мене. - Зараз зимові канікули, тож за навчання я поки перейматися не буду. У мене буде вдосталь часу щоб зайнятися своїми справами. Та й певна, що Рон теж не з заліза зроблений. Якщо до його обов'язків ви додасте ще й це, то боюся, ви залишитеся без керівничого і дворецького. Я впораюся сама. 

Не встиг я нічого сказати, як вона розвернулася до невеличкого стільця, де лежало її пальто. 

- Якщо тобі буде потрібна будь яка допомога, ти можеш звернутися до мене напряму. Будь то гроші, чи порада. - Фелісія знову повернулася до мене, і продовжила застібувати великі ґудзики на ньому, вдивляючись в моє лице. 

- Не звернуся. Як ви і сказала раніше, я створюю проблеми. Від тепер я зроблю усе, аби мінімізувати виникнення подібних ситуацій. Допомога мені теж не потрібна. Я більше не проситиму ні про що, ні у вас, ні у Аннабель, ні у будь кого з ваших родичів. 

- Вони і твої родичі! Не забувай чия ти донька! - Я зірвався і почав гримати на неї.