Розділ 34.

Фелісія

Повернулася до Академії я пізно. Зайнятися справами в ательє не вийшло. Зі слів Мони, я просто сверлила поглядом документи, майже не рухаючись. 

Я нічого не могла робити. Всі думки крутилися навколо останньої розмови. 

Емілі розповість Пану Теоморі? Роксарам? Розповсюдить плітки через газети? Буде мене шантажувати, щоб отримати гроші чи підтримку роду? 

Ні, у неї не буде на це часу. Зараз вона точно створює проблеми мамі, бо виявляється тепер її положення в сім'ї змінюється. Тільки чому до неї це дійшло тільки зараз і те з моєю допомогою? Вона настільки дурна чи просто наївна? 

Як вона дізналася? Звідкіля лист? Від кого? Це правда? Чи просто хтось намагається маніпулювати Теоморі у власних цілях? Тоді кому це вигідно? Єдиний хто знає, що насправді я була Теоморі це Енді та його батько. Більше ніхто. Тоді це були вони? Навіщо це їм? Комусь бовкнули зайвого? Кому? Що йому може потрібно? 

Скроні знову скрутило від болю, що я навіть зойкнула і перекотилася на інший кінець ліжка. Розплюшивши очі побачила, як усе пливе перед очима, я ледь могла розгледіти контури меблів. Але не це почало мене хвилювати. Я задихалася. 

Я робила різкі, не глибокі та дуже часті вдихи, але все одно не могла отримати достатньо кисню. Легені горіли, я відчувала, що задихаюся. 

Потягнувши руки до коміру, зрозуміла десь на околицях свідомості, що руки надто сильно трусяться. Я нічого не можу зробити. 

Я щось чула. Якийсь брязкіт чи стукіт, не змогла розчути. 

- Хей, Фелісія дивись на мене. Все добре. Все буде добре. Тобі треба вирівняти дихання. - Я змогла розгледіти знайоме обличчя за стіною сліз. Діара. 

- Я не… мо… жу… - В переривах я намагалася зробити як вона сказала та нічого не виходило. 

- Я вже покликала цілителя. Все буде добре. Спробуй заспокоїтися. Подумай про ліс. Там співають птахи і шелестить листя від вітру… - Я чула, що вона панікувала, але вона продовжувала говорити. - Або пісок на пляжі. Ти була на узбережжі? Якщо роззутися і занурити ноги в пісок, то можна відчути як він спочатку обпікає тобі ноги, а тоді, чим глибше ти занурюєш їх в пісок, тим прохолодніше стає. 

Не знаю, як, але її голос і слова мене трохи заспокоювали. Коли ж з'явився цілитель, я відразу відчула, як провалююся в сон.

***

Леонард

Тео побіг до цілительського крила, а я побіг до воріт зустрічати маму. Їй одразу повідомили про панічну атаку Фелісії, бо це могло нашкодити не тільки їй самій.

Якби її магія вийшла з під контролю, багато адептів могло б постраждати, не те що сама Фелісія. 

- Що трапилося? Панічна атака? Як так вийшло? - Мама почала засипувати питаннями щойно відчинилися двері карети. 

- Я не знаю. Це все сталося в її кімнаті. Повідомила її сусідка, власне вона її в такому стані і знайшла. А цілитель ні мені, ні Тео нічого не говорить! - Мама широкими кроками шла коридором, добряче припіднявши поли сукні. Вже був вечір, більшість адептів вже розійшлися по кімнатах, але мені здається, що скоро уся Академія гудітиме від останніх новин. Фелісія Роксар страждає від панічних атак. 

- Що такого сталося? Екзамени уже закінчилися і на роботі ніби все нормально. Чому в неї стався напад? - Якби ж я знав.

- Не знаю. Фелісію приспали щойно цілитель її побачив, щоб вона нікому не нашкодила випадково. Вона все ще спить. 

Мама сказала щось не зрозуміле. Я не зміг її розчути, а перепитувати не став. 

Ми дісталися цілительського крила. Тео сидів на лаві біля стіни в коридорі. Двері в прийомний зал були закриті. 

- Тео? - Мама виразно подивилася на нього, як власне і я, та він лише похитав головою та опустив її вниз.

- Нічого не кажуть. Навіть не слухають...

Якийсь час ми простояли в коридорі, чекаючи, коли вийде цілитель. Мама вже усіма способами поскладала хустку, а Тео разів з тисячу пройшов від одного кінця коридору до іншого. 

- Пані Роксар. - Двері відчинилися і вийшов цілитель. 

Чоловік похилого віку, в білих просторих одежах, але з добрим та чистим від зморшок лицем. 

- Їй краще? 

- У вашої дочки нервовий зрив. Судячи з нашої розмови, вона сильно перенервувала перед і під час екзаменів. Зараз головне відпочити емоційно. Ніяких поганих новин, складних ситуацій, ну, ви я думаю мене розумієте, Пані. 

- Так, звісно. Але екзамени прошли вже достатньо давно. Хіба це може аж так довго тягнутися? 

- Мені здається, що вона могла побачити підручник з предмету чи щось подібне, через який вона сильно переймалася, і це призвело до сильного напливу паніки, що і переросло в панічну атаку. - Ми втрьох слухали і розуміли, що цього не може бути. Причина не в цьому. 

- Ми можемо її побачити?

- Так, звісно. Сьогодні буде краще, якщо адептка проведе ніч тут, завтра вже можна буде повернутися до гуртожитку. 

- Дякую. - З іншого кінця коридору біг хлопець в формі лицарського факультету, притримуючи ліву руку.

- Перепрошую, якщо у вас більше немає питань, я піду. Ще один пацієнт прибіг. 

Ми зайшли в залу і одразу побачили Фелісію. Вона лежала в ліжку і дивилася в стелю. Ніби там було щось, на що можна було подивитися. 

- Фелісія, ти як? - Спитав я, поки мама сідала поруч з нею на ліжку. 

- Нормально. - Холодно і байдуже відповіла вона, все ще дивлячись вгору. 

- Розкажи нам, що сталося? Тебе хтось образив? Хтось щось сказав про тебе? - Тео наступав не гірше імперської армії на полі битви, тому я схопив його за зап'ястя, даючи зрозуміти, що краще зараз мовчати, але Фелісія на диво відповіла.

- Емілі приходила в ательє. - Я завмер і перевів погляд на маму, а тоді на Фелісію.

- Вона погрожувала? Шантажувала? - Тео варто було б стулитися, але це на диво працювало:

- Ні. Вона прийшла аби поділитися просто безглуздою новиною. - Мама трохи просунулася вперед в спитала, що саме сказала та дівка. - Вона принесла якийсь пом'ятий папірець, де було написано, що мій батько не Теоморі, а хтось інший. Той, не знаю хто. - Останню фразу вона сказала з іронією і сарказмом, а мама якось по-дивному завмерла. - Це навіть на правду не схоже. - Її голос знову став рівним і беземоційним.