Розділ 32.

Фелісія

Займаючись копальнею, я не особливо звертала увагу на те, що відбувалося навколо мене. 

Як і обіцяла я проводила час з близнюками, але не пам'ятаю, щоб хтось щось казав за дідуся і ті проблеми, які виникли через мене. Вони поводилися ніби нічого не трапилося і це трохи збивало з пантелику. 

Але нічого не поробиш. 

Як і зараз… З усіх можливих варіантів проведення часу близнюки обрали саме танці. Мені навіть довелося вдягнути сукню і підбори для цього. 

Іноді в мене складається враження, що вони знущаються наді мною!

- Ай! - Лео в черговий раз наступив мені на ногу і збився з ритму. 

- Вибач! Я не хотів! - Ми зупинилися і я покрутила ступнею, щоб хоч якось полегшити біль. 

- Може досить на сьогодні? Ще декілька спроб і я залишуся без пальців. Тільки не ображайся, Лео. - Він винувато потис плечима і сказав:

- Мені ведмідь на вухо наступив. Навіть почуття ритму немає. 

- А у мене є. - Гордо сказав Тео, опираючись стегном об стіл, де стояв артефакт, який програвав музику.

- Та невже? - Саркастично спитала, закотивши очі, бажаючи лиш одного - сісти. 

- Дозвольте, прекрасна леді. - Швидко підійшовши до мене, Тео склонився і простягнув руку, запрошуючи до танцю. 

Не встигла я нічого зробити, як Лео заново пустив музику. Ясно, звідсіля мене винесуть на руках. 

Принаймні буде причина сидіти в кімнаті. 

Поклавши пальці в долоню брата, дозволила йому вести. І справді, він виявився дуже вправним. Тео набагато пластичніший за свого брата, який більше схожий на мішок картоплі. 

Музика закінчилася і я нарешті вмовила їх піти вже в кімнату.

Але коли ми там опинилися, вони сказали, що йти їм ще рано і тому вони можуть зі мною поговорити про щось. 

- І про що поговоримо? - Сівши на сходинки, зняла взуття і відчула таке бажане полегшення. Ненавиджу туфлі на шпильці. 

- Ну, особисто мені цікаво, як ти розправилася з тими чоловіками в лісі. Ти так і не розповіла нам. - Я важко видихнула і потисла плечима. 

- Як,як? Ви ж ходили на заняття з фехтування і таке інше, маєте знати, як знешкодити супротивника. 

- Я не про це. Тут, в Академії, відбуваються чесні бої, за правилами, за кодексами. А ти просто взяла і… - Тео зробив якийсь розмашистий рух рукою в повітрі, підбираючи слова.

- Кинула в двох з них кинджал. Це жорстоко і проти правил, якщо вже так казати. - Продовжив за Тео Леонард.

Я згадала заняття з моїм наставником. Але одразу відігнала від себе думки. 

- Може, спитаєте щось інше? - Я з надією поглянула на них, але вони перезирнулися і синхронно склади руки на грудях. - Добре… Мій наставник вчив мене вбивати, а не користуватися мечем. 

- Що!!?? - Шоковано перепитали хлопці, але я поспішила пояснити. 

- Ні-ні, я нікого не вбивала, просто він пояснював мені, що більшість лицарів, коли вперше опиняються на справжньому полі битви, губляться, бо там усе не так, як на ринзі. Ніхто не дотримується правил, нікого не цікавить честь чи гідна смерть противника. Через це багато хто вмирає, бо не знає що робити. Мій наставник пояснював і вчив, що іноді недостатньо просто знешкодити супротивника. Будуть ті, хто спробує дістатися до мене навіть пораненим чи без руки або іншої кінцівки. І щоб захистити себе від таких, іноді треба не просто поливати кров, треба вбивати. Завдяки йому я була готова до того, що вони могли багато чого зі мною зробити. Побити, обікрасти, згвалтувати, вбити… 

- О Духи, припини я не можу це слухати! - Лео зірвався зі стільця і закривши вуха руками відійшов до протилежної стіни. 

Я перевела здивований і розгублений погляд на Тео, але він сидів на місці і дивився і стіну порожнім поглядом. 

Здається це саме те, про що казав наставник. Більшість з тих, хто тримає в руках меч, не розуміє, що це зброя для вбивства, а не символ статусу в суспільстві. 

***

Робота кипіла, як ніколи, але я знайшла для себе заняття, щоб трохи розслабитися. 

За ці декілька днів, я таки змогла відчистити камінь, який мені дала бабуся. 

Мені стало цікаво подивитися, що то за камінь і тому я перекрила майже всю бібліотеку, щоб знайти бодай щось про нього. 

І я знайшла! Це камінь називається "Сльоза зірки". Він не вважається ні коштовним, ні цілющим, ні придатним для артефактів і подібних речей. Але! Про нього є дуже гарна легенда. 

Колись давно, коли море вперше зустрілося з берегом, у повітря злетіли бризки води. І вони летіли так високо, що дісталися неба і осіли там зірками. Море співало пісні зіркам, щоб вони знали, що море все ще любить їх, і радіє тому, що може бачити їх хоча б вночі. Але одного разу до моря прийшов вогонь. Він сказав, що море не має співати пісень, що зірки не чують його, що це марно. Земля заступилася за море і сказала вогню, що його бризки здатні лише лякати тварин та знищувати рослини, що його іскри не можуть створити такої ж краси, як морські. 

Вогонь розізлився і кинувся на море, злий, що його вважають кращим за нього. Але зіркам стало шкода моря, якого не було видно за паром від їхньої суперечки. І тоді зірки почали плакати, благати вогонь зупинитися. Та щойно сльоза зіштовхнулася з паром, вогнем та водою воно перетворилося на ніжно фіолетове каміння, яке море сховало в своїх глибинах, аби вогонь не дістався до них. А вогонь побачивши, що зірки стали не такі яскраві, як були, полишив море у спокої, сказавши, що зірки відмовилися відповідати на його спів. 

З тих пір море не співає, воно тихо перешіптується з землею про те, які прекрасні і коштовні камінці йому віддали зорі. 

Коли люди знаходили такі камінці, вони вважали, що вони приносять удачу, а тому постійно носили їх з собою, а іноді навіть розплачувалися ними за дуже дорогі речі. 

Але що легенда, що використання цього каміння дуже давнє, настільки давнє, що мабуть ніхто і не пам'ятає про ці Сльози Зірок. 

Але тоді виходить, що цю копальню і решту речей… Я змогла отримати лише завдяки тому, що у мене була Сльоза зірки? Якщо так подумати, коли я думала про копальню, я тримала в руках цей камінець…