Розділ 30.

Фелісія

Коли на дорогу вискочило декілька тіней, я не одразу впізнала в них людей. І навіть якщо я залишалася спокійною, то коневі пояснити щось майже неможливо. Він стає на диби, а я намагаюся втриматися, але пальці трохи задубіли від морозу і я падаю в сніг. 

Одразу виникло враження, ніби мене облили холодною, крижаною водою. Захотілося скинути з себе одяг та стусити сніг, хоча я була певна, що він не потрапив під одежу. Запанікувати я не встигла, хтось схопив мене за волосся і підняв на ноги. 

- І справді! Роксар! Оце нам пощастило! - В ніс вдарив сильний запах табаку від якого мене почало нудити. Я огледіла те, що змогла і зробила висновки. 

Їх четверо. Один тримає мене за волосся, стоючи за моєю спиною. Другий тримає мого коня, який не дуже люб'язно до нього поставився. Третій допомагає іншому і одночасно риється в моїй сумці. Четвертий стоїть трохи осторонь і оглядає картину маслом. По іншому ситуацію не назвеш. На вигляд обірванці, навіть без зброї, але це ніколи не можна сказати напевне. 

Смолоскипи вони вставили в сугроби, тому ця ділянка дороги більш менш освітлена. Через те, що ми в лісі, використовувати вогняні заклинання буде небезпечно. Та й в принципі офіційно я ще не маю юридичного права користуватися магією, тому… Залишається рукопашний бій. 

Закинувши руки собі за голову, схопила чоловіка за руку і перекинула через плече, витягуючи кістку чоловіка з суглобу. Поки він верещав від болю, я озирнулася на інших. Чоловік, що стояв до мене ближче всього, чкурнув до мене, замахуючись і цілячись мені в лице. Пригнувшись і викрутившись, дала йому ногою в пах, від чого він одразу завив і скрутився від болю. Той, якому я зламала руку, схопив мене ззаду в кільце рук, та я дала йому тім'ям по щелепі, а коли він мене відпустив, розвернулася в повітрі і дала йому по голові, від чого він відключився. Інші троє ще були при тямі. Ну, два з половиною. 

Кінь, якого лишили без уваги, був добряче наляканий, а тому чкурнув подалі звідси. Заспокоїло мене тільки те, що я бачила документи в руках у одного з напавших. Принаймні їх я зможу забрати. 

На поясі під пальто у мене висів кинджал, який увесь час я намагалася не діставати. Якщо я перша дістану зброю, на суді це використають, як "перевагу в нерівному бою". А мені це не треба, хоча не думаю, що дійде до суду. 

Поки я думала вони перезирнулися, чоловіки кинулися на мене одночасно, тому я чкурнула за дерево, а тоді дістала кинджал. Про всяк випадок. Все таки в такій темряві у мене небагато шансів. Визирнувши, я почула наступне:

- Духи, вона ховається за деревом! Ну що за аристократичне тупе дівчисько! - Кричав один, явно не боячись, що його почують. 

- Нас напевне не так зрозуміли. Ми лише просимо про допомогу. Знаєте, простолюдини мають так мало… - За його словами я почула рипіння снігу. Визирнувши, я побачила, що вони відступають назад. 

Тікають, виродки. 

- Ми лише хотіли бути ввічливими. Вочевидь, у нас це не вийшло належним чином… - Тікають, у мене не так багато варіантів, але…

Деякі недооцінюють інших тому, що хибно вважають, що противника можна оцінити за зовнішнім виглядом. 

Багато хто буде вас недооцінювати. Доведіть, що ви монстр, якого варто боятися. В бою тільки так і можна себе захистити. 

Не роздумуючи більше не хвилини, я взялася двома пальцями за лезо кинджалу, вийшла зі свого "сховища" і кинула його в того, у кого в руках були документи. Кинджал потрапив прямо в плече, і я здається навіть побачила, як потекла кров. Інший простояв в шоці лише декілька секунд, а тоді кинувся тікати, прихопивши документи. Підбігли до впавшого чоловіка, витягнула з нього кинджал і стала на рану ногою, поки цілилася в іншого. Кинджал полетів влучно, як стріла, і вгатив прямо в стегно чоловікові. 

Усією вагою притисла чоловіка до землі, на якому я вже стояла, сказала лежати тут інакше буде гірше. Поки йшла до втікача, посвистіла настільки гучно наскільки змогла. Свистіла поки не прибіг кінь. На щастя, в сумці прикріпленій до нього, є мотузка, карта, вода, змінна сорочка і навіть грілка. 

Я ж не дурна їхати Духи знають куди, без нічого. 

***

Аннабель Роксар

- Це дим?! - Я скрикнула раніше, ніж усвідомила це. Дим. Вогонь. 

Постукавши по стінці карети, наказала їхати туди і якомога швидше, хоча вже була готова вистрибнути з карети і йти пішки. 

Побачивши знайомого коня і декількох зв'язаних людей, а не могла знайти Фелісію. 

Лео і Тео вистрибнули з карети і побігли вперед, я ж вдивлялася в дерева, припіднімаючи поли сукні, щоб було швидше йти. Фелісії ніде не було. 

- Її немає. - З чіткою панікою в голосі сказав Лео, коли я підійшла до нього. Він вдивлявся в сніг, вочевидь шукаючи сліди Фелісії. 

Я поглянула на людей, що були зв'язані між собою. Всі вони були без свідомості, а двоє з них поранені проте рани були перев'язані. 

Що тут взагалі сталося? 

- Аннабель, Тео, Лео? - Я озирнулася і побачила Фелісію, яка наближалася до нас з купою гілок в руках. Повернувшись трохи в бік, побачила що біля тих людей горить вогнище, хоч і невелике. - Що ви тут робите так рано? - Вона була спокійна. Надто спокійна для дитини, яка провела ніч в зимовому лісі, в якому можуть бути, таки напевне є, дикі звірі. 

- Ти зовсім збожеволіла?! - Тео закричав на неї, а вона тільки брови догори підняла. - Як ти могла поїхати і нікому нічого не сказати?! Ще й посеред ночі?! - Тепер вона трохи насупила брови, але пройшла повз, ніби й не чуючи його обурення, а я могла лише спостерігати за її реакцією. 

Фелісія присіла біля вогнища і доклала ще деревини, вогонь не поспішав розгоратися. 

- Всі Роксари божевільні. - Вона сказала це навпрочуд спокійно, навіть холодно. 

- Що?! - Хлопці відповіли в один голос, хоча я повністю розділяла їхню думку. 

Важко видихнувши, моя племінниця встала і повернулася до нас, опустила голову і сказала:

- Я вчинила дуже не розважливо поїхавши без вашого дозволу і не повідомивши про свій від'їзд. Мені немає що сказати і своє виправдання. Я була на емоціях, тому не могла думати розважливо, відтепер я буду більш обачною і не дозволю чомусь подібному статися знову.