Розділ 29.

Фелісія

Лежачи в ліжку, вчерговий раз згадала слова Аннабель: "Завтра поїдемо разом! Дорога далека, я домовлюся з ректором. Та й хлопці захочуть поїхати. Подивимося усе разом ЗАВТРА. Сьогодні вже пізно їхати". 

І вона права. Вже темно на вулиці. Комендантська година почалася. Та й взагалі на вулиці вночі небезпечно. Ще й морози. Тільки того що сніг не йде… 

Завтра. Подивлюся на ту ділянку завтра. Вона ж нікуди від мене не втече.

Повернувшись на інший бік, закрила очі і спробувала заснути. Головне ні про що не думати. 

…

...А якщо там просто гола земля? Мені ж від неї зовсім ніякої кори…

Спати. Треба негайно спати!

Лігши на спину, натягнула вище ковдру, ніби це могло змусити мене заснути.

Ніяких думок. Все добре. Та земля вже моя. Ніхто її без моєї згоди не відбере. Я ж її купила.

…

За триста тисяч золотих! На ці гроші можна непоганий маєток побудувати! 

Витягнувши з-під голови подушку, поклала собі на вухо, намагаючись змусити думки замовкнути хоча б на трохи, бо такими темпами сон я не побачу, як власні вуха. 

…

Ні, так не піде. Я можу просто взяти і поїхати. Так! Візьму і поїду, скажу, що виїхала раніше, бо встала рано, за звичкою. А чекати не стала, бо дуже вже хотіла подивитися на ту землю… Так, шикарний план! 

Надягаючи на себе чорний одяг, перший який знайшла в цій темряві, тихенько дістала документи на право власності і вийшла з кімнати, придивляючись, чи спить моя сусідка. Ніби спить…

***

Вночі було холодно так, що аж зуби зводило, а я ще й їду на великій швидкості, то вітер мені добряче обдуває лице морозним повітрям. Рятувало мене тільки те, що дорога була… Просто була. Тому що на карті, це місце знаходиться не далеко від столиці, але десь в гущавині лісу, тому говорити напевне чи туди я приїду важко. 

Помітивши стовп, зупинила коня, який заржав на увесь ліс. Вночі тут так тихо, що здається якби тут хтось стояв поруч, він би почув мої думки. 

На стовпі нічого не було, ніякого вказівного знаку чи ще чогось, але він розділяв дорогу на дві смуги. Одна йшла ліворуч, інша праворуч. Обидві в ліс. Та яка куди веде, не зрозуміло. 

Кажуть, що якщо треба обирати між сторонами світу, то краще обирати те, що праворуч від тебе. Бо Духи, якщо і спостерігають за тобою, то сидять на твоєму правому плечі. 

Тому піду праворуч. Час є, якщо заїду не туди, просто повернуся сюди ж. 

Задавши стегнами напрямок, пустила коня бігом, не дуже роздивляючись що навколо мене. 

На аукціоні пояснили, що до моєї ділянки можна дістатися їдучи цією дорогою. А сама ділянка відокремлена жовтим парканом, тому ми точно не пройдемо повз, та зараз я не певна що десь тут є таке місце. 

За своїми думками я й не помітила, як попереду показалися вогні. Це здивувало, першою думкою було - пожежа. Але вогні горіли поодиноко, та й не бачила я щоб тварини тікали від вогню поки їхала. 

Може, через легку сонливість, а може через емоційну збудженість, я не встигла вчасно зрозуміти, що їду прямісінько в пастку. 

***

Аннабель Роксар 

- Нагадайте мені, скільки вам років, бо іноді я забуваю ваш справжній вік… - Я важко видихнула, прямуючи до виходу з саду, де зустріла синів, які зараз винувато плентаються за мною. 

- Мамо… - Намагався щось сказати Лео, але марно.

- Нічого не хочу чути! Ваша сестра невідомо де, невідомо з ким, а ви спите ніби нічого не трапилося. - Завдяки тому, що вже почалися заняття, ззовні майже нікого не було. 

- Ну, не можемо ж ми її караулити 24/7! - Я почула як Лео шикнув на брата. 

Різко зупинившись, розвернулася до них і серйозно подивилася кожному в очі. 

- Ви старші брати і несете за неї відповідальність. Те, що вона з вами не ділиться своїми планами, чи думками, чи проблемами, виключно наша і ваша заслуга. Вочевидь, ніхто з нас не зробив достатньо, щоб стати для нею справжньою сім'єю. І якщо я своє положення ще можу зрозуміти, я для неї не авторитет, то ви двоє, які живете в одній Академії і можете проводити разом максимум вільного часу, змушуєте мене задуматися, а чи дійсно ви щось зробили аби зблизитися з нею. - Хлопці перезирнулися, задумалися, а я продовжила йти в бік карети, сподіваючись, що вона поїхала до ділянки і з нею все добре. 

- Ми купували їй солодощі і на фестиваль разом ходили… Але вона ніби не хоче з нами спілкуватися, постійно нас уникає. Хіба ми в цьому винні? - Тео перерахував ті невеличкі кроки, які вони зробили, але мені чомусь здалося, що я маю злитися не на своїх дітей.

Моя сестра. 

Моя найкраща подруга.

Моя прекрасна компаньйонка.

Моя зрадниця. 

Моя відступниця. 

Морена. 

Як ти мала вчиняти з власною дитиною, що вона так сильно боїться комусь довіряти? Тобі не боліло жодного разу, коли твій чоловік бив часточку тебе? 

Чи ти так сильно зненавиділа той факт, що Фелісія позашлюбна, що не сприймала її як свою кров? Тільки через це? 

Я так сильно хотіла б спитати в тебе, чому ти так вчинила. Чому ти не прийшла до мене, коли дізналася про вагітність? Чому так вчинила з батьком, мною і братом? 

І як тепер мені дивитися в очі Фелісії, яка вважає за батька того, хто знущався з неї усе її коротке життя? Що станеться з цією дитиною, коли вона дізнається, що "суворе виховання батька" виявиться "жорстоким поводженням з чужою дитиною"?

***

Теоран

Мама буває такою задумливою тільки в кількох випадках. Коли ми щось накоїли, і вона думає як це пояснити дідусеві. Або коли у неї є проблеми, про які вона нам не говорить. В даному випадку мені здається, що друге. 

Вона навіть не з першого разу почула, що ми хотіли поїхати верхи, аби швидше опинитися на місці. Але вона нас зрозуміла тільки, коли ми вже видералися на коней. 

Ще й по потилиці дала для "профілактики", бач, Фелісія верхи поїхала і ми теж збираємося, на свою голову! 

Взагалі те, що Фелісія так зірвалася і поїхала, мене дуже здивувало. Вона завжди говорила і робила все виважено, тому зараз це виглядає так ніби на її голову звалилася велика проблема і вона просто не знала, що робити.