Розділ 26.

Фелісія 

Більше за мороз я боюся тільки грози. Коли небо стає чорним, що не видно ні зірок, ні сонця, в повітрі відчувається сильна напруга, яку неможна описати словами… Коли від грому завмирає серце, а блискавки змушують сліпнути, від моторошного світла. Коли важкі каплі б'ють по вікну, перебиваючи усі інші звуки. І немає нічого окрім грози.  

Я сиділа на ліжку, закутавшись ковдрою, щоб не бачити і не чути ні грому, ні блискавки, але це нічим не допомагало. Мені було страшно. 

В переривах між важкими ударами молота, я почула, як хтось говорить біля моєї кімнати. Зірвавшись з місця, все ще закутана в ковдру я побігла до дверей і смикнула їх на себе. Вони були замкнені. 

- Будь ласка, випустіть мене! - Я кричала з усієї сили і смикала на себе двері, сподіваючись, що вони відчиняться. - Я благаю, допоможіть! Мені страшно! Хто-небудь! - Сльози котилися по щоках, точно дощові краплі по вікнах. 

Я кричала знову і знову. Поки не почула новий удар грому. Впавши на коліна, накинула на голову ковдру і спробувала затулити вуха. Міцно заплющивши очі, зробила усе аби не бачити блискавки. Але навіть так, її яскраве світло різало зір. 

Різко розкривши очі, відчула як по скроні стікає капля поту. 

Холодно. 

Я була гарно вкрита, але я відчувала як дрібно тремтить тіло. Відсунувши трохи в бік фіранку, побачила, що Діара спокійно спить без задніх ніг. 

Насилу вилізши з-під ковдри, дісталася до шафи і дістала покривало. Поклавши його зверху на ковдру, спробувала заснути, бо ще була глибока ніч. 

Холод не минав, і ставало тільки гірше. Так траплялося завжди, коли випадав перший сніг. Мені різко ставало холодно. І як би сильно я не куталася чи тепло вдягалася - завжди холодно. 

Тому я й не люблю зиму. Бо взимку холодно настільки, що мені здається, що я промерзаю з середини…

***

Майже не поспавши вночі, рано вранці я зібралася до міста. Хоч Академія і розташована в центрі столиці, але навіть тут є райони, де простолюдини не пересікаються з аристократами. По більшій мірі тому, що туди просто ніхто не приходить з аристократії. За увесь час мені так і не вдалося знайти ювеліра, тому єдине що я можу зробити, це випробувати удачу. Можливо, вона мені посміхнеться. 

Вдягнувши теплі чорні штани, та в'язаний светр, взулася і схопила широкого шарфа. Навхрест перекрила собі груди і спину та надійно зав'язала. Волосся зібрала в просту косу, щоб якомога менше бути схожою на аристократку, та сховала під теплою хусткою, щоб ніхто не побачив кольору мого волосся. 

Тихо ступаючи коридорами Академії, вибігла за її територію з чорного виходу і пішла порожніми вулицями. Сніг не йшов, але стояв гарний мороз, тому перші декілька хвилин мені було настільки холодно, що зуб на на зуб не попадав. Та прискорившись, відчула, як моя кров зігріває мене. 

Опинившись в простолюдинсткому кварталі, розглядала будівлі, які на відміну від будинків з престижних районів, були побудовані з дерева, а не з каменю. Кам'яні дороги то починалися, то різко обривалися, а подекуди були відсутні і натяки на їх присутність хоч колись. 

Земля була мерзла і покрита шаром снігу. Якщо головні дороги розчищали для карет та заможних жителів, то тут нікому не було діла до снігу, який місцями навіть перекривав двері. 

Я ходила вулицями, роздивляючись шаткі дерев'яні будинки, або більш міцні і новіші але також ж зроблені з дерева. Уявляючи, як легко всередину може проникнути мороз, відчула, як дрібно затремтіла. Не хотіла б я жити в такому будинку. Нізащо. 

Оминувши чергове перехрестя з тоненьких вуличок, побачила ліворуч від себе людей, які сиділи на землі чи стільцях, виклавши перед собою щось. Два ряди будинків, і два ряди людей, які виставили свій товар, сподіваючись, що його хтось купить. Я йшла повз них, і розуміла, що кожен задивляється мені у вічі, сподіваючись, що я у них щось куплю. Від цих поглядів мені стало настільки не зручно, що я змогла лише дивитися собі під ноги, шкодуючи, що прийшла сюди. Як я тут зможу знайти ювеліра? Маячня якась. Я повна дурепа. 

Якщо накуплю каміння, не маючи при собі ювеліра, який зможе підвищити їхню вартість, то в цьому всьому не буде ніякого сенсу. Я лише втрачу зароблені гроші. 

Важкий надривистий кашель, змусив мене зупинитися і підняти погляд. Трохи далі від мене сиділа стара бабуся з рідким сідим волоссям. Вона куталася у місцями диряву хустку, яка, я була певна, її не гріла. Озирнувшись на інших "продавців" купила у однієї з них плащ. Підійшовши до бабусі простягнула їй його:

- Візьміть, вам холодно. - Вона подививилася на мене блакитними очима, які ховалися за нескінченними зморшками. Її аж ніяк не можна було назвати жінкою, яку старість прикрасила, а не спотворила. 

- Мені не треба, та й грошей немає, щоб купити. Запропонуй комусь іншому, дитино. - Я трохи насупила брови, але продовжила тримати руку простягнутою. 

- Я не прошу купити, я прошу взяти. Вважайте, що це подарунок на Новий рік. - Бабуся знову мене оглянула, але вже трохи по інакшому. Не з острахом, а з цікавістю. 

- Надто дорогий подарунок. Не візьму. - Я важко зітхнула, і помітила, що на старому рушнику лежать якісь речі. 

- А якщо обміняти? - Колись давно люди так і почали перші торговельні стосунки, обмінювали одне на інше. 

- А тобі щось сподобалося з мого непотрібу? - Я присіла, щоб краще роздивитися, що в неї є. 

Глиняні чашки, глеки, якісь дуже старі прикраси, які були в жахливому стані… І якийсь камінчик. Взявши його до рук, потерла між пальців, відчуваючи приємну поверхню, щоправда трохи ширшаву. 

- Я візьму його замість плаща? - Бабуся пильно спостерігала за мною, і з недовірою спитала:

- Якийсь камінець замість теплого плаща? - Я потисла плечима в рівно сказала:

- Він мені сподобався. - Бабуся хмикнула, але плащ забрала і вже застібуючи гудзики, сказала:

- Ти або не тутешня, або дуже дурна. - Я вирішила не відповідати на це.