Розділ 23.

Фелісія

Через те, що на заняття мені фактично заборонено ходити, хоч і почуваюся я вже краще, мені довелося піти до бібліотеки, щоб знайти чим себе зайняти. За територію Академії мене все одно не випустять. Близнюки занадто серйозно поставитися до моєї втрати свідомості. 

Щоб трохи впорядкувати думки, я вирішила знайти щось почитати. Мій пальці ковзали між корінцями, поки я не наштовхнулася на одну книгу. 

Усі народи. 

Назва дивна, якась неправильна, але я все одно витягнула товсту книгу. В цій книзі були зібрані усі народи, які коли небудь жили та існували на території материка та прилеглих островів, а також описувалися їхні особливості, традиції, форми правління та навіть традиційний одяг. Узявши книгу пішла до іншого кінця бібліотеки, сіла біля вікна в крісло, на мить завмерши, зустрівшись поглядом зі своїм відображенням. Рана. Під оком. Вона так і залишилася. Я вирішила не лікувати цю рану, хоча вона і була для всіх видимою. 

Батько… Пан Теоморі ніколи не бив по обличчю. Тільки руки та тіло, яке скривав одяг. Щоб навіть, якщо будуть неочікувані гості, ніхто нічого не побачив. 

Нехай усі бачать. Нехай лишиться шрам, щоб усі хто дивитиметься в лице Фелісії Роксар бачили цей шрам. А він залишиться. Поріз був глибокий, хоча спочатку я так не подумала. Перший час він пік, запалювався, але тепер він лежав рівною червоною лінією в декількох міліметрах від ока. 

Опустившись на крісло, вмостилася зручніше, і почала читати першу сторінку. 

На перших сторінках йшла мова про перших людей та їхній розвиток, що було не цікавим бо я це вже знала. Перегортаючи сторінки, побачила дещо цікавіше. Малюнок жінки і чоловіка з більш гарними рисами обличчя. Злегка блідою шкірою, але дуже гарними. 

Народ Чоморі. 

Вони були відомі своєю красою та неймовірними здібностями до магії. Вважалося, що вони перші маги в історії. Вони майже не носили одягу. Їхній одяг був зроблений з їх волосся, яке вони відстригали і переплітали так, щоб можна було прикрити необхідні місця. Але навіть так вони не боялися свого тіла, і могли навіть ходити голими. 

Їхні традиції стали основами магії. Що можна і не можна робити. Але якщо зараз це пояснюється з наукової точки зору, то раніше це були їх вірування, які вони відчували душею та тілом. 

Але представники цього виду швидко вимерли через коротку тривалість життя. Вони встигли внести свій вклад в розвиток інших народів перед тим як зникнути. 

Далі вже розповідалося, які саме традиції були і навіть були малюнки цього одягу. У мене загорілися щоки. Як соромно… Але гарно. 

Від читання мене відволік звук. Підсвідомість навіть не встигла його розпізнати та ідентифікувати. Я встала з місця і виглянула з-за стилажу, помітила другого принца. Він трохи шкутильгав на одну ногу, але йшов до стенду, щоб поставити книгу, яку тримав в руках. 

Вочевидь, мої слова до нього так і не дійшли. Потрібно, що близнюки якомога швидше розібралися з Паном Роксаром. Треба терміново щось роботи, поки ще можна щось зробити взагалі. 

***

Решта днів пройшли без пригод. Принца я не бачила, а мама проводить виховну бесіду з дідусем з приводу другого принца. Враховуючи, що це зайняло вже декілька днів, у них там справжня битва. 

- Фелісія, ти про що думаєш? - Мені на плече поклали руку від чого я здригнулася. 

- Просто задумалася. А що? - Я подивилася на братів, які вели мене кудись і не казали куди саме. 

- Нічого, ми майже прийшли, тому… - Лео дістав з кишені хустинку і пов'язав мені на очі. 

- Ми ж на вулиці! А якщо хтось…

- Ми тебе поведемо. - Мене взяли під руки, як я відчула, і повели здається вздовж вулиці. 

- І все ж таки куди ми йдемо? - Не втрималася через п'ять хвилин я. 

- Зараз, ще трошки і побачиш. - Мене кудись повернули і відпустили від чого я ледь не втратила рівновагу. 

- І-і, один, два, три… - Мені зняли пов'язку, я швидко закліпала, звикаючи до світла.

І побачила свій магазин… Готовий. Столи, келихи, манекени, одяг, прикраси інтер'єру… Все було на своїх місцях. Не було тільки їжі, що було логічно. 

- Ти ж хотіла відкритися одразу після фестивалю? - Сказав хтось з хлопців. 

- Ось ми і вирішили усе зробити самі. Щоправда по твоїм записам в блокноті… 

- Але так у тебе буде достатньо часу відпочити і тепер можна спокійно відкриватися. 

- А… 

- А реклама прямо зараз роздається на головній площі. - Я повернулася до них і не могла не нарадітися. 

- Дякую, дякую, дякую. - Схопивши одного і другого за шиї, притягла до себе і міцно обійняла. 

- Будь ласка. 

- Звертайся, сестричко. - Тео як завжди посміхається, а Лео це робить тільки очима. 

Після такого приємного сюрпризу мене відвели до ресторану, де ми поїли дуже смачне м'ясо, а потім пройшли по всім вуличним виставам, які тільки були. Більше всього мені сподобалися танцівниці. Їх танець був схожий на політ пташки. Іноді мені навіть здавалося, що ще трохи і танцівниця взлетить! Дуже чарівно.

А ще ми накупили солодощів! Багато! І ще більше скуштували. Здається, завтра снідати я не буду, бо це все переварювати буду довго. 

Ще на фестивалі був театр, де розігрували легенди і казки. Хоч костюми і були не дуже, але актори створювали дивовижну атмосферу. 

Сидячи на лавці та спостерігаючи за мовою акторів, почула тихий сміх Тео:

- Аж так подобається? 

- Дуже! - Відірвавши погляд від сцени подивився на брата. - Тобі ні? 

- Подобається, просто зараз у тебе все на обличчі написано. - Навіщо тоді питати, якщо і так все видно? 

Трохи мотнувши головою вбік, знову прийнялася слідкувати за героями легенди. 

***

Теоран

Вона поводиться як дитина, якій вперше щось подарували. І мені здається, що саме так і було. Чи дарував їй щось її батько? Вона раніше ходила на фестивалі? У мене навіть складається таке враження, що і солодощів вона ніколи не бачила. Не їла, принаймні. 

А зараз спостерігає за просто жахливою грою акторів, ніби це найкраща вистава, яку вона бачила. Хоча, якщо це перша вистава, то так… Найкраща…