Розділ 22.

Фелісія

Завершивши писати листа, поклала його в конверт. Тепер треба було розібратися з бюджетом осінньої колекції. З листа Мони зрозуміло, що костюми вже готові, і ремонт завершили вчасно. Тепер можна віддати об'яву в газету, щоб якомога більше людей побачили рекламу. І ще треба визначитися з датою… І підготувати шведські столи для відвідувачів. 

Відкинувшись на спинку стільця потерла перенісся. 

Голова болить. І спати дуже хочеться. 

Зробивши декілька глибоких вдихів, встала і пішла до чоловічого гуртожитку. Постукавши в двері близнюків, довго чекала, поки відчинять. А коли вже збиралася йти, двері відкрилися. 

- О, Фелісія! - Сказав Леонард, поки я витріщалася на нього. - Заходь. 

Я трохи засумнівалася, але таки зайшла всередину. Теоран, який щось читав за столом, повернувся до нас. 

- Чогось хочеш? Як щодо булочок з шоколадом? - Я трохи підняла брови вгору, а блондин на це посміхнувся і дістав з полиці пакет з солодощами. 

- Хіба в їдальні були булочки? - Мене посадили в "вітальні". Хлопці теж туди прийшли. 

- Ні, ми сходили купити в пекарні поруч з Академією. Там є ще трубочка з заварним кремом і сирне тістечко. - Виклав це все на тарілку Теоран, поки Лео кудись пішов. 

- Якщо хочеш пити, то у нас є час або кава. 

- Кава? Хіба її не можна тільки дорослим? - Хлопці перезирнулися, і посміхнулися. 

- Ну, теоретично так, ми просто позичили її в дідуся ще перед початком року. Він навіть не помітив. То що будеш? 

- Чай, будь ласка. - Хіба в правилах Академії не вказано, що не можна тримати їжу в кімнатах? 

- Чорний, зелений? - Навіть так? 

- Зелений. 

Хлопці розставили чашки та тарілки з солодощами, поки я нарешті змогла обробити усю інформацію. 

- Що відбувається? - Все ще відчуваючи сильний головний біль, я подивилася на близнюків, які були спантеличені моїм питанням. - Ви знову щось накоїли? - Я міцно стисла пальці, сподіваючись, що нічого катастрофічного. 

- Ні, ми просто хотіли… - Лео пробелькотів ці слова, роздивляючись моє лице. 

- Ми знаємо, що з тобою робив твій батько. - Я різко перевела погляд на Тео, який ніби з викликом дивився мені в лице. 

- Тео! 

- Що? Не бачиш як злякано вона на нас дивиться? - А потім вже спокійно поглянув на мене. - Ми не такі як той виродок. 

- Тео! - Той закотив очі від слів брата, а я мовчки слухала. 

- І ми не зробимо нічого, що може тобі нашкодити. - Важко зітхнувши він продовжив:

- Ми здогадуємося, яку дурість утнув дідусь, але в цьому лише наша провина. Не треба було нам йти до Теоморі. 

- Нам?! - Здивовано спитав Лео, все ще заварюючи чай, але прислухаючись до розмови. 

- О Духи, добре, мені. Задоволений?! - роздратовано спитав Тео, поки його брат щасливо посміхнувся. 

- Так. 

- Дякую. - З саркастичними нотками відповів йому Тео. 

- Завжди будь ласка. - Тео насупився, але таки припинив цю перепалку. 

- Отже,... Не думаю, що він вважає тебе членом родини, враховуючи, що саме ти сказала нам перед брамою. Але це не означає, що ми з Лео та мамою такі самі. Ти не заслуговуєш нічого з того, що отримала за цей час. 

- Тому… - Лео поставив переді мною чашку з зеленим чаєм і сів поруч. - Ми втрьох були б раді, якби ти ставилася до нас, як до справжньої сім'ї. Тільки не треба силувати чи змушувати. Просто стався до нас як хочеш. Але якщо ти дійсно вважатимеш нас за братів, то ми будемо просто на сьомому небі від щастя. - Я взяла чашку чаю до рук і вдихнула аромат. Приємний. 

- Справді можна? І Пан Роксар хіба не розлютиться на вас? - Хлопці підняли догори брови і перезирнулися, злегка посміхаючись. 

- Тобто це єдине що тебе зупиняє? - Весело спитав Тео, поки Лео безтурботно промовив. 

- Він буде проти, але він знає, що неправ. Вибачатися він навряд чи стане, бо йому соромно, тож просто розслабся і насолоджуйся часом з нами. Дідусь нічого не зробить. Мама не дасть. - Останнє мене точно збило з пантелику. І це не лишилося непоміченим. 

- Мама дізналася про все, що сталося і тепер просто не дозволить дідусю на тебе впливати будь яким чином. Хоч він і голова роду, але вона твоя мати. 

- За таке вона навіть йому горло порве. - Горло порве? Дивна фраза для аристократа. 

- Тео, я ж казав, щоб ти не говорив так при Фелісії. - Хлопець стис губи в щільну лінію і закинувши руки за голову, відкинулася на спинку дивану. 

Я ж задумалася про маму. Моя мама, справжня мама, ігнорувала мене все життя. Вона обмежувалася лише необхідним етикетом і певний час я вважала це нормальним, але коли бачила, як вона розмовляє і поводиться з Емілі… Зрозуміла, що справа в іншому. Я навіть зараз не можу сказати в кому саме справа. В мені. В мамі чи сестрі. А може з нами трьома одразу було щось не так. Але в минулому, коли я ще була Теоморі, я думала, що такі відносини з мамою мене влаштовують, бо вона принаймні не била мене. Це вже було добре. 

- Та нічого такого я й не сказав! Ти робиш трагедію з нічого! - Обурювався Тео, поки Лео, як той пухнастий кіт готовився до стрибка, аби спіймати жертву. 

- Фелісія, ти знаходиш такі слова прийнятними? - Почувши своє ім'я я виринула з роздумів, не дуже розуміючи про що мова. 

- Та ні, все добре. - Невпевнено відповіла я, помічаючи переможний погляд Теорана. 

- Ох, проїхали. Фелісія, до кінця тижня ти звільнена від занять. В борг це не зарахують, в прогули теж. Можеш трохи відпочити. 

- Мені що правда треба дещо з вами обговорити. - Тео різко нахилився вперед, готовий вслухатися в мої слова. 

- Про що? - Лео трохи відрпив зі своєї чашки та поставив на місце. 

- Про принців та роль Роксарів в цьому. - Хлопці перезирнулися. Леонард був спантеличений, а Тео ніби передчуваючи щось цікаве посміхнувся. 

- Я вся увага. - Я прочистила горло і почала розповідати. 

- Підтримка Роксарів дуже важлива, коли справа йде про спадкоємця престолу. Фактично, кого з принців обирають Роксари, ті і стають майбутніми Імператорами. - Тео кивнув, підтверджуючи мої слова. - Але зараз Роксари ще нікого не обрали. - Тут Тео здивовано на мене подивився, а потім розплився в усмішці.