Розділ 21.

Теоран

- Фелісія, посиди тут, добре? - Я посадив її в коридорі на лаву. В Академії ще всі сплять, тому вона поки побуде сама. 

- Куди ти зібрався? - Втомленою спитала вона, поки я випрямився. 

- Схожу до ректора і повернусь. - Фелісія різко підняла на мене переляканий погляд. 

- Ні… Я не знаю навіщо ти туди йдеш, але… 

- Я лише повідомлю, що ти повернулася в Академію. - Розміреним тоном сказав, присівши поруч. 

- Я повідомлю йому, що тебе треба відсторонити від занять на декілька днів. І все. А потім підемо в твою кімнату. Добре? - Вона через силу кивнула і прикрила очі. 

- Я швидко. - Побіг до дверей ректора і смачно так постукав, якщо не сказати погрюкав в двері. 

Двері відчинили не одразу, з невдоволеним обличчям і буркотінням, ректор вивалив на мене здивовані очі і ледь не загубив щелепу. 

Окрім виразу обличчя у нього ще й одяг був смішний. Хоч чоловік вже майже розміняв століття, але був одягнутий в блакитну піжаму з рожевими хмаринками. 

Духи, якби ви знали, яких зусиль мені коштувало, не сміятися. 

Сівши за стіл, він дозволив мені сісти, але я відмовився і лишився стояти навпроти. 

- Моя сестра потребує відпочинку. Вона знаходитиметься в Академії, але буде відсторонена від занять на найближчі чотири дні. Про її досягнення в навчанні я попіклуюся разом з братом. 

Ректор мене слухав мовчки, але час від часу тер очі, ніби не розуміючи з ким говорить. 

- Пепрошую, лорд… 

- Теоран. - Підсказав йому, коли побачив як він клацає пальцями, намагаючись згадати ім'я. 

- Лорд Теоран. Я розумію все, але ваш дідусь…

- Це прохання мого дідуся. - Нахабно збрехав, навіть не провівши бровою. - На жаль, зараз багато справ в маєтку, тому ні він, ні дворецький не змогли прийти.

Коротка пауза і пильний погляд в мої очі закінчилися важким видихом, і помахом руки. 

- Добре. Якщо це все, то йди… - Вже біля дверей почув невдоволене шипіння. 

- І не буди мене більше в такій ранній порі. Я ж вже не молодий так рано вставати… - Посміхнувшись, відчинив двері і вийшов. 

Фелісія обперлася головою об стіну, а сама заснула. Я присів біля її ніг, роздивляючись лице. Бліда, з синцями під очима та виснаженим виглядом. 

Не має так виглядати дівчина в п'ятнадцять років. 

Обережно узявши її на руки, поніс до іншого кінця Академії. Ще нікого не було, тому нас ніхто не побачив. Зайшовши до кімнати, побачив, що її сусідка сидить за її робочим столом. 

Побачивши мене, вона зойкнула і різко встала на ноги, перевертаючи стільця. Він з грохотом падає. Від цього і прокидається Фелісія, трохи насупивши брови. 

- Я… Що ти тут робиш? Чоловікам заборонено… 

- Стулися. - Я сам був в шоці, коли зрозумів, що це сказав не я, а Фелісія. 

Вона стала на підлогу і повільно підійшла до Діари, здається так її звати? 

- Все, що ти можеш, це красти мої конспекти? - Діара почервоніла, як помідор. 

- Думаєш, я не бачила, як ти всю ніч сидиш при свічках і готуєшся до занять? Це пряме порушення… - А ось тут вже у мене відпала щелепа, коли я побачив, як Фелісія дала їй ляща. 

- Давай. Йди. Поскаржся. - Холодним, навіть байдужим тоном говорила дівчина, поки Діара прикрилавала долонею ураження місце.

- Та хто… - Щойно Діара починала говорити, Фелісія давала їй ляпаса.

- Хочеш сказати, що я знецінюю старання інших адептів, навчаючись довше за них? Тоді чому ти дозвляєш собі користуватися моїми конспектами?! 

- Тільки через те, що ти талановита тебе й узяли до Академії. Тільки тому що ти Роксар. - Я очікував, що Фелісія знову її вдарить, але замість цього вона розсміялася. 

- Талант? У мене? Все, що я зараз знаю і вмію, я маю тільки завдяки тому що не спала, а важко працювала. І не ходила гуляти з подружками замість відвідування лекцій. О-так, я знаю чим ти займалася, Діара. Тому ходи і озирайся. Ще раз дізнаюся, що ти створюєш мені будь якого роду проблеми, я візьму тебе за волосся і потягну до ректора через усю Академію, і начхати мені на твій рід і його петутацію. Можливо, тоді почнеш спочатку думати, а тоді робити. А зараз, геть з цієї кімнати! - Зле шипіння дівчини переростало на крик, але Діара, як той побитий пес, піджала хвоста і побігла геть. 

- Фелісія… 

- Дякую, що довіз. І.. за решту. Я хочу трохи поспати. - Таки легкий натяк, що мені треба звалити? 

Важко зітхнувши, я потер потилицю і сказав:

- Добре, але якщо що, я у себе в кімнаті. Заклиння виклику пам'ятаєш? - Вона кивнула, так і не повернувшись до мене, а я трохи невпевнено вийшов з кімнати зачинивши з особою двері. 

***

Фелісія

Лігши на подушку, натягнула до самої голови ковдру. Скрутивши ковдру в "сардельку", залишила відкритим лише лице. 

Боліло все. Голова гуділа від постійного нестерпного головного болю, ребра теж нили час від часу, нагадуючи про фіолетовий синець від Емілі, тіло було слабким… Я не знаходила в собі сили зайвий раз поворухнутися.

Не було сил навіть злитися, чи дратуватися. Хотіла спокою. Щоб нічого не відбувалося. Щоб не потрібно було думати, хвилюватися, чи боятися… Але думки так чи інакше лізли в голову. 

Хлопці, скоріш за все дізналися, що я втратила свідомість і вирішили привезти до маєтку. Але тоді Пан Роксар мав сильно на них розізлитися. Проте не думаю, що вони знали про його наказ ніколи більше мене не пускати. Але тоді чому він не прогнав? Ні, тут все логічно. Як не поглянь, але якщо мене спочатку заберуть, а потім знову привезуть, це зіпсує репутацію Роксарів. Але я вже тут, тому плітки таки розійдуться по Академії. Діара не з тих, хто стане мовчати. Але якщо на неї гарно надавити, то в принципі тимчасове мовчання можна виграти. В будь якому разі, вигадати причину, чому я поїхала, а потім вернулася назад, перебуваючи все ще хворою, знайти буде важко. 

Близнюки говорили за листа. Ми його так і не відправили. Точніше, я його так і не написала, тому вони і не змогли його відправити… Та чи маю я його взагалі відправляти?