Розділ 20.

Фелісія

- О Духи, ви мене налякали! - Підстрибнувши на місці, приклала руку до серця, відчуваючи, як воно колотиться. 

- Що ти робиш, тобі треба лежати! 

- Як ти взагалі вийшла з кімнати? 

- Що значить, як вийшла? Встала і вийшла. Нікого не було на поверсі, мені пощастило. - Озирнувшись на браму, звернулася до хлопців. 

- Ви ж можете відчинити браму? - Вони перезирнулися і поглянули на мене як на божевільну. 

- Фелісія, в тебе виснаження, тобі треба лежати в ліжку. - Я затрясла головою, не погоджуючись з його словами. 

- Мені не можна тут бути. - Важко дихаючи, я поглянула на Лео, а потім Тео. 

Схопивши Тео за руку, трохи її потрясла. 

- Відчини їх, я приїду в Академію, і одразу ляжу в ліжко. Я обіцяю. Слово своє даю. Тільки випустіть поки не побачили… 

- Хто? Від кого ти біжиш? Це твій дім, Фелісія. - Я схилила голову вниз, знаючи, що однією вазою цього разу Пан Роксар не обмежиться. 

- Це не мій дім! Це ваш дім, не мій. Пан Роксар заборонив сюди приходити за будь яких обставин. - Піднявши голову, подивилася на обох: 

- Я маю піти поки він мене не побачив… Якщо побачить… Якщо побачить… - Я відчула, що мені не вистачає повітря. 

- Все! Добре. Добре. Я відвезу тебе в Академію. Ніхто тебе не побачить. Заспокойся. Все добре. - Тільки зараз зрозуміла, що плачу, а сама я опинилася в обіймах Теорана, який намагався мене заспокоїти. 

В голові все перекрутилося, відчувала, як все тіло дрібно тремтить, а дихати стає все важче. 

Як опинилася в кареті навіть не пам'ятаю. 

- Фелісія, давай. Дизай-но зі мною. Дивись, вдих. - З величезними зусиллями змогла зробити рваний вдих. - І видих. - Видихнула різко, як від удару.

Сльози продовжували текти, поки я намагалася вирівняти дихання. Коли мені стало легше, Теоран поклав мою голову собі на коліна, а карета продовжувала повільно їхати далі. 

Блондин гладив мене по голові, поки я намагалася ні про що не думати. 

Я так втомилася. Духи, якби ви знали, як я втомилася… 

***

Леонард

Я пішов назад до маєтку, наказавши підготувати мені коня. Зайшовши до головної зали, побачив дворецького і маму. Обидва схвильовані і збиті з пантелику. 

- Лео, Фелісія пропала. - Вчасно вона пішла. Прослизнула під заклинанням невилимості, а її навіть лицарі не помітили. 

- Я вже повідомив Пану. Він сказав перевірити маєток. Можливо, вона заблукала. - Перевів погляд з мене на маму, а я зробив глибокий вдих. 

- Рон, вийди. 

- Лорде, я маю…

- Ти не почув, що я сказав?! - Занадто емоціонально, але все рівно чітко мовив я. Поставивши мою рішучість, він вклонився і вийшов за двері. 

- Лео, як ти можеш так ставитися до Рона. Ти ж знаєш, що дідусь… - Почувши слово "дідусь", я ослабив комір сорочки і трохи пройшовшись по кімнаті, поглянув на маму. 

- Фелісія зараз… 

- Де зараз Фелісія? - Мене перервав дідусь, який зайшов до кімнати. 

Мама злегка вклонилася, що через силу зробив і я. 

- Вона зараз на дорозі до Академії. - Холодно відповів я, поки дідусь з Роном стояли навпроти мене і мами. 

- Як їде до Академії? - Він поглянув на дворецького, який одразу ж винувато схилив голову. - Чому я про це не знаю? 

- Бо трапилося не так давно, і без відома слуг. Я і Теоран віддали наказ напряму візничому. -. Піднявши голову, подивився на дідуся. 

- Вона не в тому стані, щоб навчатися. 

- Не в тому стані? - Прошипів я між зуби, стискаючи кулаки. 

- Лео? - Я озирнувся на маму і показав, що зараз не час для втручань. 

- Ви наказали привезти її до маєтку, коли дізналися про її стан… - Я зло поглянув на дідуся. - Але здається забули, що заборонили їй переступати порог цього дому. - Чоловік роздратовано стис губи. 

- Вона стояла перед брамою і плакала. Вона благала нас відвезти її до Академії раніше ніж ти її побачиш. Вона боялася тебе настільки, що в неї почалася панічна атака за однієї думки, що ти зробиш, якщо побачиш її. І ми мали затягнути її до цього маєтку? Тео поїхав з нею, тому нічого не станеться. Але я теж тут більше не затримаюся. 

Обігнувши їх, підійшов до дверей і почув маму: 

- Лео, я з тобою поїду. - Я лише проігнорував її слова, поки привідкрив двері. 

- Я все ще твій дід, а це твій дім. Не смій казати, що не прийдеш у свій же дім! - Я закрив двері, і повільно підійшов до голови роду. 

- Ви мабуть не до кінця розумієте. Тому я поясню. - Я говорив спокійно і рівно, щоб не виказувати неповаги. 

- Ви, голова роду, наказали вашій онучці не переступати поріг дому, в якому живе її сім'я. Ви фактично її вигнали з роду, залишивши їй тільки прізвище. Ви сказали це дівчині, яка захищала своїх не рідних по крові братів від суду, прийшовши в дім чоловіка, де з неї все життя знущалися… Пане Роксаре, - дідусь здригнувся, як від батога, але зробив вигляд ніби цього не сталося. - Ви хоч раз по справжньому задумалися через що вона пройшла і на що пішла, щоб захистити сім'ю, з якої ви її за це вигнали? 

***

- Все було так погано? - Я відірвав погляд від вікна, і поглянув на маму. 

- Вона була бліда, очі скляні… Плакала, задихалася, і тряслася як осінній лист від вітру. Сподіваюсь, що Тео зміг її заспокоїти. - Мама опустила погляд на свої руки. 

- Я знала, що він ставиться до неї з насторогою, але ж не настільки. Через те,що він не виділив їй кімнату в маєтку я подумала, що йому потрібен час аби прийняти її, але… 

- Чекай… Не виділив їй кімнату? До сих пір? - Я шоковано поглянув на маму. - І ти знала? І не зробила нічого? - Мама намагалася щось сказати, але я їй не дав. 

- Браво. Звісно, як їй приїжджати до нас, якщо в неї немає кімнати. Така дрібниця, а вже показує ставлення нас усіх. - Роздратовано видихнув і знову поглянув у вікно. 

- Я поговорю з дідусем, але не загострюйте ситуацію ще більше. 

- Я загострюю? Чи Тео? А може Фелісія? 

- Заспокойся. Я нікого з вас ні в чому не звинувачую. Але істериками і сварками нам нічого не вирішити!