Розділ 18.

Фелісія

- Хіба не ви той, хто казав, що мені варто мати друзів? - Професор злегка посміхнувся, і погялнув на мене як на дитину. 

- Але ж не його. Ти Роксар, він з Магічного альянсу. Рано чи пізно у вас виникне конфлікт інтересів. Вийде так, що ти лише марно витратиш час. - Розвів він руки з жалем подивились на мене. 

Ти ніхто в цьому домі. Вчорашні слова дзвінко відбилися в свідомості. 

Зробивши глибокий вдих в видих, запитала:

- Для чого ви мені це говорите? З якою метою? Ви, Професоре, мій викладач. Не думаю, що ви вправі давати мені такого роду настанови. Хоч ми і обидва аристократи, але вам не варто переходити межу, тільки через те, що колись я прийшла до вас з особистим проханням. - Чоловік розтулив рота, щоб щось сказати, але я продовжила:

- Не ставтеся до мене, як до тієї дівчинки, коли ви їй відмовили. 

Відчуваючи ком в горлі, вклонившись пішла з кімнати. З самої бібліотеки не вийшла - сховалася за фіранками. Коли Професор вийшов, я знову зайшла до кімнати і залишивши там записку, пішла до своєї кімнати в гуртожитку. Мені треба відпочити. 

***

Теоран

- Що значить, вона не хоче їсти? - Обурився я, вислухавши Еліаса.

Хоч відносини у нас і натягнуті, але Фелісії ніде не було видно, тому ми й підійшли до нього. 

- Вона взагалі сьогодні якась дивна. На занятті з Професором Янором вона розплакалася, коли він її опитував. - Я перезирнувся з братом, який був не менш спантеличений. 

- Він що вигнав її з аудиторії? - Припустив Лео, поки я доїдав салат. 

- Ні, вона відповіла правильно, навіть я б так детально не розповів би, але поки вона казала, дивилася на нього таким поглядом, ніби… - Він підняв очі догори, щоб підібрати слово, але лише важко видихнув. - Коротше, не в собі вона була. Ви в курсі? - Ми знову перезирнулися. 

- Вчора все було добре. Точніше, все як завжди. Вона сиділа за підручниками, іноді відволікалася на нас, але в цілому нічого дивного. 

- Розберемося. Головне зараз змусити її поїсти. - Лео встав з-за стола і сказав:

- Зайдемо в пекарню, візьмемо їй щось? 

- Угу, і ще чогось попити. Може молоко? - Я теж встав і пішов здавати брудний посуд.

- З шоколадом. - Серйозно додав Лео, кивнувши мені. 

- Гей, ви про мене забули! - Ми з братом зупинилися і повернулися в півоберта. Помітивши наші сумніви, він встав, запхавши до рота шматок м'яса. - Ми маємо зустрітися на нашому місці. Я проведу. 

"Нашому" місці? З яких пір у них є щось "наше"? 

Лео, відчувши мій настрій, вхопив мене за лікоть і стиснув. Переклад: мовчи, нам треба поговорити з Фелісією. 

І я замовк, але коли ми дійшли до бібліотеки, таки не витримав:

- Що ж то за "ваше" місце? - Сарказм і невдоволення від Еліаса так і не сховалися. Він покосилася на мене, та потис плечима. 

- Я допомагаю їй з навчанням. Маю визнати, що вона і без мене добре порається… - З ним? Готується до пар з ним?! 

- Тео, спокійніше. Вона буде зла, якщо щось трапиться. - Я міцніше стис щелепи, перед тим як зайти в невелику кімнату. 

Круглий стіл з дерева і декілька стільців навколо. Вікон немає, тільки годинник над дверима і декілька полиць з книгами. І вони тут займалися? 

- Демон… - Еліас підняв зі стола невеликий папірець і простягнув нам. 

Я займатися сьогодні не буду. Голова болить. Вибач.

Поглянувши на Лео, побачив, що він теж не в настрої. 

- Я за їжею.

- Я за напоями. - Ми розвернулися і пішли на вихід. Цього разу Еліас нас не чіпав. 

Коли ми зустрілися на вулиці, і вже наближалися до входу в Академію, помітили нашу карету і Рона, який вже нас помітив. 

- Ти знаєш, що відбувається? - Спитав у брата, який піджав губи. 

- Гадки не маю. Але настрій Рона мені не подобається. - Видихнув він, наближаючись до карети. 

- Лорди, - Вклонився чоловік раніше ніж ми встигли щось сказати. - Пан Роксар на вас чекає. Терміново. 

***

Скільки ми намагалися вивідати у Рона, що трапилося, він мовчав, як риба. Все може перевернутися догори дном в одну мить. Ніби, ми дідуся не знаємо. 

- Заспокойся. Пам'ятаєш? Якщо спокійно все пояснимо, з холодним розумом, він принаймні нас вислухає. - Намагався мене заспокоїти Лео.

- Що казати? Що розповідати?! - Я злився тільки більше від його слів. Ніби він знає чого чекати… 

- Подумай гарно. Є тільки одна причина з якої ми ми можемо отримати на горіхи - ситуація з Паном Теоморі. Її уладнали. А отже, якщо річ зайде про щось інше, то ми в повній безпеці. Не панікуй раніше часу. 

Він правий. Мої нерви ніколи нідочого доброго не доводили. 

Зайшовши в кабінет дідуся, ми побачили, як він сидів в кріслі і дивився на сад, поки мама читала йому книгу. Побачивши нас, вона збилася і спитала:

- Лео, Тео? Хіба ви зараз не маєте бути в Академії? - Зтурбовано спитала вона, що чітко показало нам. Вона не знає.

- Я їх викликав. Аннабель, вийди. - Мама за мить зблідла, бо це означало тільки одне, розмова буде серйозна. 

- Тату, щось трапилося? - Закривши книгу і трохи нахилившись вперед спитала вона, а дідусь закричав:

- Я сказав тобі вийти! Не випробовуй мого терпіння! 

Мамі довелося піти, кинувши на нас занепокоєний і запитальний погляд, а ми лиш потисли плечима, а-ля, гадки не маємо. 

Коли за нею зачинилися двері, ми залишилися одні з дідусем, який все ще сидів до нас спиною. 

- Як там Фелісія? - Я перезирнувся з братом, він відповів. 

- Все добре, дідусю. Вона старанно вчиться, ні з ким не свариться… 

- Не свариться?! - Піднявши голос, перебиваючи брата, який разом зі мною підстрибнув на місці від переляку, дідусь сказав:

- Тобто приниження гідності кронпринца в присутності інших аристократів, це вважається за "не свариться"?! Я довірив вам її. Що я вам сказав?! - Почувши міні паузу, я поспішив відповісти:

- Щоб ми пильнували, щоб вона не створювала проблем… - Кронпринц, я навіть не чув про це.