Розділ 17.

Фелісія

Не можна змішувати пил аймоо з водою тому, що… 

Стукіт у двері, змусив мене відірвати погляд від підручника. Серце забилося швидше. Вже було пізно, середина ночі, я продовжувала навчатися, бо матеріалу на завтра було багато… Побачили свічки? Ні, сяйво надто слабке, щоб його побачили. Діара здала? Ні, я точно підсипала в її воду сонний порошок… 

Швидко задмухавши всі свічки, зробила максимально сонний вигляд, ще й волосся потріпала, щоб було реалістичніше, і тільки тоді відчинила двері. 

В коридорі стояв дворецький Рон, серйозний, навіть похмурий. 

- Леді Фелісія. - Він вклонився, вітаючи мене, а я зараз по-справжньому розгубилася. - Пан Роксар хоче вас бачити. - А зараз взагалі нічого не розумію. 

- Зараз? - Все що змогла з себе видавити, бо запитань було занадто багато, щоб озвучувати усі.

- Так. - Ми стоїмо дивимося один на одного, і я чітко розумію, що більше ніяких пояснень не буде. 

- У мене є час вдягтися? 

- Звісно. - Моє запитання його трохи спантеличило, тому я сказала, що швидко все зроблю і зачинила двері. 

Коліна затряслися від поганого передчуття. Він таки дізнався про хлопців? Чи кронпринц таки поскаржився комусь і Пан Роксар тепер хоче сам зі мною обговорити не виставляючи ситуацію на показ? Але хіба принц з тих, хто буде мовчати? Скоріш за все він всю Академію на вуха поставить, аби показати моє ставлення до нього, та висміяти це. Але тоді він поставить в невигідне становище Роксарів, що зовсім не потрібно Імператорові. Магічний альянс тоді швидко використає це в своїх цілях… Якими б вони не були. 

Поки обдумувала, а точніше, панікувала, встигла вдягнутися. Темно зелені легінси, біла сорочка за накидка, що повністю ховала мою фігуру. Волосся зав'язала в пучок, щоб не розчісувати і підійшла до дверей. 

Зупинившись на декілька митей, щоб перевести подих, потягнулася до ручки. Рукавички. Забула. Швидко їх вдягнувши, зробила глибокий вдих і вийшла в коридор. 

Поки ми їхали в кареті я прокручувала в голові всі можливі варіанти розвитку подій. І жоден мені не подобався. 

Так, я сама і не помітила, як доїхала до маєтку. Ніч була ясна. Зірки були так близько, що здавалося, варто простягнути руку і ось - зірка у мене в руках. Але величезний маєток, в якому горіло всього лиш одне єдине вікно, притягував погляд більше за зірки. 

Серце калатало, губи пересохли, а пальці тремтіли варто було подумати, що може статися. 

Коли ми опинилися біля дверей в кабінет Пана Роксара, дворецький сказав почекати - він повідомить, що я тут і тільки тоді я зайду. 

Секунди здавалося розтяглися в хвилини. Але ось я заходжу в кабінет. Пан Роксар в домашньому одязі стоїть біля вікна, який виходить до заднього саду. Зціпивши пальці в замок, я чекала, коли він заговорить. 

Молодші не говорять першими перед старшими. 

- Майже тиждень тому, стався інцидент з твоїм батьком і хлопцями. Я знаю, що справу владнали. І мене дійсно не цікавило, як саме це сталося і чия це заслуга. Справа пішла на дно, то хай там і лежить. - Пауза, чоловік важко зітхнув, поки я продовжувала стояти. - Але… Те, що сталося вчора. - Принц. Що б його демони розідрали. - Поясни мені! - Пан Роксар різко розвернувся і стрімко підійшов до мене. - Як ти дозволила собі принизити в присутності аристократів честь кронпринца?! - Він кричить, він розлючений. 

- Пане, я…

- Хто ти така?! - Я підняла на нього здивований погляд і одразу ж опустила його. - Забула де твоє місце?! Ти ніхто в цьому домі! Те, що ти носиш ім'я мого роду, не робить тебе однією з нас! Вважаєш, що маєш право, руйнувати репутацію моєї сім'ї?! Мою репутацію?! - Він підійшов до стола та відпив трохи води зі склянки, явно перенервувавши. 

- Зі свого боку я зробила все, щоб не зганьбити ваш авторитет. 

- Принизивши нащадка престолу? - Саркастично перепитав він.

- Кронпринц разом з іншими аристократами знущалися з принца Деміана. Я побачила це і не могла зробити вигляд, ніби це мене не стосується, бо для всіх я - Роксар… 

- Ти не маєш права приймати такі рішення! ...Ти чимось нагадуєш мені Теорана. Він такий самий пройдисвіт, як і ти. Спочатку робить, а потім вже думає. - Мені не було чого сказати, тому літній чоловік продовжив. 

- Пішов до найманців… Ідіоти… - Хоч він і прошепотів це, але я почула і від цього мене ніби вдарило блискавкою. 

У Роксарів інший спосіб наслідування ніж у інших родах. Майбутній голова роду має мати деякі особистісні якості, але в першу чергу необхідним є магічні здібності. Наразі претендентами на право майбутнього голови може бути або старший син Пана Роксара - Лукас, або хтось з близнюків. Враховуючи, що Лукас наскільки мені відомо має усі необхідні особистісні якості, то хлопці - магічні здібності. 

Вся ситуація склалася виключно через мене, тому я й маю нести відповідальність. 

- До найманця ходила я. - В кімнаті запанувала тиша. 

- Ти? - З невірою перепитав чоловік.

- Так, Пане. - Я почула, як чоловік різко вдихнув. 

- Навіщо? 

- Хотіла підстрахуватися, якщо щось піде не так, і в мене не вийде домовитися з Паном Теоморі. - Зараз я зовсім не розуміла його реакцію. Занадто спокійний та зібраний голос. 

- Домовилася? І що ж ти йому пообіцяла? - Відчувши, як вже німіють пальці, проковтнула ком в горлі. 

- Я знала дещо про Пана Теоморі, що підірвало б його репутацію. Моє мовчання про це стало розмінною монетою в цій… - Я замовкла, зажмуривши очі, коли почула як щось розбилося. 

Щоку трохи нижче лівого ока запекло, але я розплющила очі і повільно підняла погляд. Пан Роксар стояв розлючений і дивився на мене повними божевілля очима. Я відчула, як серце підстрибнуло до горла, не даючи мені змогли говорити. Трохи повернувши голову через ліве плече, побачила, що зовсім поряд зі мною об стіну розбилася ваза. 

Я маю щось сказати. 

- Забирайся геть… - Важко дихаючи промовив голова роду, поки я встигла лише розгублено поглянути на нього. - ЩОБ НОГИ ТВОЄЇ НЕ БУЛО В ЦЬОМУ МАЄТКУ!!! - Його очі засяяли, попереджаючи, що ще мить вагань і від мене нічого не залишиться.