Розділ 2.

- Прошу, заповніть анкету і проходьте в аудиторію 382. - На автоматі повторив робітник, коли дійшла моя черга до реєстрації. 

Забравши конверт з анкетами, сіла за одну з парт, які Академія люб'язно надала для заповнення паперової частини екзамену. 

Існує всього три факультети: магічний, лицарський і аристократичний. Якщо з першими двома все зрозуміло, то "аристократичний" трохи збиває з пантелику. Насправді, там навчаються ті, хто збираються займатися справами роду, але не збирається робити кар'єру в лицарській чи магічній сфері. Хоча вони можуть просто не мати хисту ні до першого, ні до другого. 

Я збираюся подавати на всі три. Хоч в лицарській справі я не дуже вправна, але батько хотів, щоб у разі чого я зрозуміла, як керувати лицарями роду. А для цього треба мати хоча б якісь знання. До магії хист є, власне, бажання теж є, тому вступати буду саме туди, а аристократичний мені необхідний лише для того, аби показати Роксарам, що я можу бути корисною.

Відкривши конверт прочитала перше поле для заповнення і ледь не вдарила себе по чолу. 

"Вкажіть ваше повне ім'я". І що мені писати? Теоморі чи Роксар? Як не поглянь, а це просто самогубство в обох випадках. У мене зараз с собою родовий знак Теоморі, тому було б логічно вказати саме це, але коли приїде хтось з Роксарів, вони відчують себе посміховищем. Я впевнена що здам на високий бал, а отже очевидно, що треба вказувати… Не знаю… Чому я не продумала про це раніше? 

Прикусивши нижню губу, зробила глибокий вдих від видих. Була не була. 

Фелісія Роксар.

***

Виходячи з приміщення після здачі двох екзаменів, була навіть трохи рада, що зможу взятися за меч. Все тіло заніміло після трьох годин покірного сидіння на стільці. 

Дійшовши до заднього двору, помітила, що тут в основному чоловіки… Ні правильніше сказати, що юнаки стоять то тут, то там, а невелика купка дівчат стоять разом і незадоволено щось обговорюють. 

Піднявши очі догори помітила, що сонце вже в зеніті. Отже одразу після після закінчення екзамену, оголосять результати. Дуже сподіваюся, що мого листа прочитали, інакше всі мої старання будуть марні.

- Фелісія? - Я озирнулася і побачила юнака з довгим каштановим волоссям, яке він підв'язав зеленою стрічкою. Золотисті очі дивилися з невірою і здивуванням. 

- Привіт, Енді. - Хлопець фиркнув, і підійшов трохи ближче.

- Говориш так, ніби тільки вчора бачилися. 

Енді був моїм першим і єдиним другом. Через те, що наші батьки мали однакові політичні погляди, вони подумували в майбутньому одружити нас, аби закріпити свої "партнерські" відносини. Але коли батько Енді, маркіз Форіан, дізнався як до мене ставиться батько, спочатку намагався його переконати, що це жорстоко, але все закінчилося тим, що наші роди тепер як на ножах. 

- Ти зовсім не змінився, тому так і кажу. - Потисла плечима, підкреслюючи свої слова. Я знала, що маркіз про все дізнався, тому коли випала нагода, попросила його не розповідати нічого Енді. Та й судячи з його поведінки, він дійсно нічого не знає. 

- Це ти анітрохи не змінилася. Все така ж маленька. - Піднявши руку до своєї голови він показав нашу різницю в зрості. Всього на пів голови нижча, а він вже корчить з себе дорослого. 

- Мені і при такому зрості добре, а ти мабуть ходиш і присідаєш, щоб в дверях пройти. 

- Ну, що робити з твоїм гострим язиком? Може нафарширувати? 

- З твоїми кулінарними здібностями? Це буде марна трата сил і продуктів! - Вперши руки в боки, трохи нахилилася вперед, як робила це вдитинстві. 

Ми обидва замовчали, а потім розсміялися. 

Навіть не пам'ятаю, коли востаннє така сміялася. 

- Ти прийшла на лицарів подивитися чи за мене повболівати? - Натягнувши каптура сильніше на голову, посміхнулася. 

- Прийшла екзамен здавати.

- Підеш у лицарі? - У когось трапився когнітивний дисонанс, що і не дивно. 

Фігура у мене як у ляльки. Чи від природи, чи то від постійних голодоморів за участі батька, я була мініатюрною, а завдяки фехтуванню тіло в мене підтягнуте. Так і не скажеш, що їм усе підряд.

- Ні, можливо… Просто здам екзамен, а там подивимося. - Хоч як я не сумувала за старим другом дитинства, а все розповідати йому я не збираюся. Принаймні поки.

- Зрозуміло. Ти вказала в анкеті, кого хочеш в пару? 

- Хлопця. З дівчатами немає сенсу змагатися, вони тут тому, що їх або змушують батьки, або вони намагаються приглянутися комусь, щоб потім мати гарні зв'язки, або щоб вийти заміж. - Енді дивився на мене, як на якесь диво. - Що?

- Та ні, нічого. Ти ж просто щойно видала найбільшу таємницю всіх аристократок щодо флірту та майбутніх відносин. Дрібниця. - Я потисла плечима на його саркастичне зауваження.

- Не кажи, що хлопці цього не знали. - Коли у відповідь мені була тиша, я знову поглянула на трохи розгубленого Енді і засміялася. - Та ну! Ти жартуєш! Ахаа. Неймовірно. Просто неймовірно. 

- Ну, все годі. Я зрозумів. І взагалі екзамен вже починається, а ти все ще в капутрі. Тобі що не спекотно? 

- Так вже початок осені! Звісно мені холодно. - Брешу і не червонію. Жах. Хоч Енді і бачив моє волосся, але інші одразу зрозуміють, що я з роду Роксарів, а якщо мене не приймуть, то тоді мене, як напівкровку запам'ятають на все життя. 

- Ти через волосся, так? - Я не відповіла і повернулася до майданчика куди вийшла перша пара. - Знаєш, я тут чув, що завдяки магії можна змінювати колір волосся, чи таки брешуть?

- Ні, не брешуть, але на магів з роду Роксарів це не працює. Де ти ще бачив криваво-червоне волосся? 

- Чому одразу криваве. Мені воно більше нагадувало троянду. Може краще буде "трояндово- червоне"? - Трохи нахилившись до мене, прошепотів він. Так, в дитинстві він мене так і називав. Бо "Фелісія" давалося йому занадто важко. 

- Не мели дурниць. 

- Але ж ти не зможеш ховати своє волосся протягом усього навчання! А це між іншим три роки…

- Я щось вигадаю.

- Номер 741. - Проголосив вчитель.