ЕПІЛОГ

Справжня боротьба починається тоді, коли закінчуються усі сили.

Заледве розліпивши повіки, перше, що побачила – це теплий погляд з нотками стривоженості, який відпочивав на мені. Гул літака присипляв і я подавила позіхання.

-          Ти спостерігав за мною, поки я спала? – простягнувши руку торкнулася легкої щетини.

-          Боявся, що ти знову кудись пропадеш. – прикривши повіки Всеволод, наче кіт, поластився до моєї руки.

-          Ми ж у літаку. – я розглядала непомітні зморшки, які з’явилися за останніх три роки.

Тільки на його привабливість вони жодним чином не впливали. Я помітила, як зовсім юні дівчатка зиркали на нього перешіптуючись. Хоча, він майже вдвічі старший від них. Його не псував ні четвертий десяток, ні сивина, що з’явилася у скронях, ні втома. Навпаки, це додавало якогось таємничого шарму. А може річ була не у зовнішності... а у неймовірній внутрішній силі, яку він випромінював.

Надто красива зовнішність часто із Божого дарунку перетворюється на прокляття. Через невміння нею користуватися. Спокуса взяти все і всіх може бути непереборною. Таке життя стає пеклом. Ти стрімко летиш у прірву не в силі зупинитися.

-          З тобою треба бути готовим до будь-чого. – і вібрація його голосу це підтверджувала.

Усе відчувалося так звично, що здавалося, ніби цих трьох років розлуки  не було зовсім. Якимось дивним чином ми завжди продовжували з того місця, де зупинилися. Приймаючи одне одного з усіма трансформаціями. Без страху. Без питань про минуле. Без умов чи домовленостей.

Ту частину польоту, коли літак ішов на посадку я переживала найгірше. Мій вестибулярний апарат втрачав самоконтроль і йшов танцювати коломийку. Міцно вчепившись у поручінь крісла прикрила очі намагаючись глибоко дихати. Раптом відчула, як на мої пальці лягла тепла долоня. Повернувши голову зустрілася зі збентеженим поглядом сірих очей.

-          Щось не так?

Він повернув мою руку і вклав туди каблучку з діамантом. Ту саму. Під ребрами закололо не даючи вдихнути. Вона знову до мене повернулася. Вкотре. Це як бумеранг. Ніхто на всьому світі не знає скільки зусиль я докладала кидаючи її в небуття. А вона весь час прилітає назад. Ніби належить тільки мені не визнаючи жодної іншої хазяйки. Завжди чекає. Вірно і віддано.

-          Виходь за мене заміж. 

Його голос звучав хрипло і з легким передчуттям тривоги. Я лише кивнула. Боячись, якщо відкрию рот то розплачуся. Мовчки взяла каблучку та одягнула на палець. Видих чи то полегшення чи то блаженства вирвався з грудей. Тут її місце. Приємна важкість теплотою розлилася по венах.

-          Давай одружимося сьогодні.

Я вимушено відірвала погляд від діаманта і знову звернула увагу на Всеволода.

-          Але ж ми у Києві.

Я не розуміла його поспішності. Все ж гаразд. Всі проблеми і непорозуміння позаду. Тепер нас розлучить хіба що смерть.

-          Нас не розпишуть тут у РАЦСі. А священники за греко-католицьким звичаєм змушені спочатку читати тричі оповідь у неділю аби той, хто має щось проти цього шлюбу міг попередити церковну владу. Такі правила.

-          У нас є знайомий священник. – він хитро посміхнувся.

-          Ти все спланував так? – я старалася напустити строгості на обличчі та губи самі розтягнулися оголяючи зуби. – Це тому наш рейс на Київ, а не на Львів.

-          Я не знав напевне... Але сподівався.

Кожен раз, коли здавалося, що любити сильніше не можливо... Я любила його ще більше. Аж сама себе лякалася. Простягнувши руку торкнулася колючого обличчя, намагаючись вкласти туди хоч грам почуттів, які розпирали з середини.

-          Молоді люди, вибачте будь ласка. – до нас підійшла молода стюардеса. – Але всі пасажири вже покинули борт літака. Залишилися тільки ви.

Я не помітила, як ми приземлилися. Всеволод знав про мій страх. Тому чудово обрав мить.

Напевно в цьому і полягає суть любові. Захищати один одного. Навіть від власних страхів.

Ми стояли на колінах у Патріаршому Соборі тримаючи руки на Євангеліє. Повторюючи за священником клятву відчувала, як тремтить голос.

«... і що не покину тебе аж до смерті.»

На цій фразі чомусь запнулася подавившись повітрям.

-          Я безмежно радий за вас. – отець Богдан, який рятував мене три роки тому, міцно нас обійняв закінчивши церемонію. – Не забувайте, що найперше ваш союз має служити на Славу Богові. А тоді вже один одному.

Він випровадив нас до дверей, але я раптом повернулася.

-          А чому... – почала говорити розглядаючи красиві чіткі лінії собору, не притаманні для звичного католицького храму. – Чому Ви переступили через устав церкви, правила... і повінчали нас?

-          Тому що над правилами завжди панує Благодать. Любов.

Отримавши ще одне благословення ми сіли у авто. Що робити далі і як святкувати планів не було. Та це найменше, що нас хвилювало.

-          У ресторан? – запропонував Острозький не випускаючи моєї руки.

-          А може назад у готель? Я так втомилася від людей навколо. Хочу побути тільки з тобою.

Поцілувавши мене у скроню він повернув ключ. Все здавалося таким нереальним. Як сон. Біла атласна сукня, яку ми купили у першому ж бутику приємно холодила підтверджуючи реальність.

-          Тебе щось тривожить? – я помітила, як мій уже чоловік міцно стискає кермо.

Він негативно замотав головою. І тут раптом різкий ривок убік, скрегіт гальм, крик Всеволода. Останнє, що побачила – це велику чорну фуру.

_________________________________________________________

Всеволод знову стояв на колінах. Тільки тепер це був холодний кахель біля смертельно білих дверей до реанімації. На його скроні засихала струйка крові, а губа все більше розпухала. Плече нило і рука майже перестала підійматися. Та всі прохання лікарів пройти в оглядову від агресивно відхиляв.

-          Господи поможи.... Поможи Господи... – безустанно повторював не звертаючи ні на кого уваги. – Поможи Отче. Ти ж можеш. Ти всесильний! Ти сотворив усе з нічого. Тобі все підкоряється! Ти воскрешав мертвих, зцілював смертельно хворих... Благаю, допоможи аби вона вижила і повернулася до нормального життя. Ти знаєш як я її люблю. Не забирай її у мене. Не роби так... Я бачив Твою силу. Я знаю що для Тебе немає нічого неможливого. Змилуйся! Покажи Свою любов до нас... Дай нам з нею шанс... – він нахилився притуливши голову до кахелю. Його плечі легко здригалися та ніхто не смів до нього підійти.  – Якщо Ти... – чоловік різко підняв погляд до стелі. – Якщо врятуєш її, то я розповім цю історію всьому світові. Я всім звіщатиму про Твою любов і могутність.