РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Правду від брехні відрізняє те, що у брехні завжди є очевидці.

Минуло три роки...

Кажуть, що час не лікує, а вбиває. А я вважаю, що щось цілюще в ньому все ж є. Секунда за секундою він шліфує рубці від душевних ран роблячи їх майже не помітними. Корегує спогади, стираючи на порох ті, які жалять смертельною отрутою. І залишає ті, які запилюють квіти радості і спокою.

-          Як красиво!

Від жіночого зойку за спиною я здригнулася і боляче вколола палець до шипи криваво-червоної троянди. Арка була майже готова. Її вишукана краса перевершила навіть картинку в моїй голові.

До мене вкотре підійшла іменинниця – висока молода брюнетка. Айліш.

-          Ви встигнете закінчити до п’ятої години?

Я озирнулася шукаючи поглядом Айше. Побачивши, що вона уже закінчує розкладати квіткові композиції на столиках я полегшено видихнула.

-          Все гаразд. Не переймайтеся. – вкотре заспокоїла дівчину.

-          А ви б не хвилювалися, якби знали, що Вам сьогодні зроблять пропозицію?

-          Хвилювалася б, звісно.

Так. Стоп. Плечі вкрилися холодним потом.

-          Освідчення? Мені сказали, що день народження. Для заручин необхідно щось ніжніше... Лілії... Гортензії. – схоже, що наш бізнез таки накриється дрантивим тазиком.

Останнім часом справи ішли не дуже. Конкуренція у Нью-Йорку була шалена, а бульдожої хватки бізнесмена не було ні у мене, ні у Айше. Це замовлення було одним з найбільших і мало стати спасінням. Та здається, нам таки доведеться закрити оранжерею. І навіть спонсорство Деніза не допоможе.

-          День народження. Освідчення – це сюрприз. Батько сказав. Аби я була готова.

Її слова звісно заспокоїли та я мало не втратила свідомість через резонанс емоцій, котрі розігналися. Дівчина нахилилася до мене і зашепотіла.

-          Він такий неймовірний. Я закохалася, коли ще вперше побачила його у кабінеті батька. Я заради нього навіть... Ну... Якби це сказати... Поправила свою квіточку.

-          Що? – з мене вирвався нервовий смішок і припинивши декорування я повернулася до співбесідниці.

-          Як що? Хіба не розумієш?

Я негативно замотала головою.

-          Зробила операцію по відновленні цноти. – вона зашипіла озираючись.

-          Ааааа... – я мало слиною не вдавилася. Оце комусь пощастить... – А навіщо? Якщо він тебе любить, то це не так уже і важливо.

-          Розумієш, він повернений на релігії. Як і мій  батько. Тому вони так швидко знайшли спільну мову. Перед побаченням, до речі єдиним, яке у нас було, мені довелося перечитати мало не всю біблію, аби не осоромитися. Але він того вартує.

-          Ну... щасливого сімейного життя. – мені необхідно було закінчити роботу, а її екстремальні подробиці особистого життя відволікали.

Вона ще кілька разів підходила перевірити чи підходить її образ до загальної атмосфери і вже розказувала про свої уявлення щодо весілля. А я слухала. Бо упустити такого клієнта будо б дурістю.

Надворі вечоріло, гості починали з’їжджатися, а ми з Айше ще раз помилувавшись нашою роботою попрямували до чорного виходу. Та нашу увагу привернула неприємна сцена.

-          Ти звільнена! – кричав розпорядник на молоденьку офіціантку.

-          Але мені потрібна ця робота! – вона сильно плакала тримаючись за живіт.

-          Ти висипала креветки на поважного гостя! Ще й ногу підвернула! Ким я тебе заміню? Пішла геть з моїх очей!

-          Будь ласка... Я вагітна... Я не можу втратити роботу...

-          Це твої проблеми. Мої ж ти не вирішуєш!

-          Я відпрацюю за неї. За умови, що Ви її не звільните. – я не змогла залишитися осторонь.

Він повернувся і оцінив мене здивованим, проте професійним поглядом.

-          Ви ж декоратор...

-          У мене є досвід офіціантки на подібних святах.

-          Що ж... Якщо все пройде без курйозів, то я її не звільнятиму. Іди переодягайся.

Попрощавшись з Айше я побігла у підсобку.

Вечір тягнувся безкінечно довго. Гості розійшлися по всьому периметру неймовірно великого подвір’я і мені здавалося, що своїх ніг я уже не відчуваю. Руки тремтіли від важких підносів, а свято лише набирало обертів. Дарма я думала, що американці гуляють скромніше, ніж українці. Двічі я мало не впала в басейн і кілька разів наступила на ноги гостям. Благо, що це були чоловіки, а то б жінки уже підняли шум.

Обережно маневруючи я намагалася непомітно пробратися у підсобку аби сісти хоч на п’ять хвилин. Однак трюк зазнав тотального фіаско і мені вручили піднос з келихами шампанського. Я молилася аби їх розібрали якомога скоріше. Якщо я їх розіб’ю нікого не покалічивши, то це ще буде щастя.

Чоловік збоку забрав останні два келихи і я полегшено опустила руки роздумуючи в тіні якого дерева краще заховатися.

-          А ви як думаєте? – я не одразу зрозуміла, що він звертається до мене.

-          Вибачте?

-          Ми тут з другом сперечаємося. – він кивнув на іншого чоловіка, що стояв плечами до нас активно розмовляючи по телефону. – Чому всі дівчата так рвуться заміж?

-          Не знаю... – я стисла плечима розуміючи, що тут зараз почнеться п’яна філософія.

-          А ви заміжня?

-          Ні.

-          Ну чого ти знову чіпляєшся до... – повернувся той, що розмовляв по телефону.

Земля під ногами захиталася і я відчула, як руки затерпають. Острозький. В одну мить світ перемінився викинувши мене за кадр того, що відбувається. Не кліпаючи я продовжувала дивитися у сірі очі, які невідривно вивчали мене. Наче не вірили... А хіба такому можна повірити?! Ціла планета  Сім мільярдів людей. А ми зіткнулися тут і зараз. Випадково? У лексиці християн немає такого слова. Як і слова «пощастило». Всьому своє місце, час і значення.

У вухах шуміло так, наче там на швидкості мчав цілий ешелон. І здається гальма в нього були зламані.