РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Рай ховається за труднощами. Пекло за задоволеннями.

Помилятися не страшно. Страшно нести їх наслідки. Страшно, коли не можеш їх виправити. Ми часто не можемо пробачити собі пролиту каву на нову білосніжну кофтину. Проте навіть не помічаємо, як ламаємо чиєсь життя. Словами, вчинками... Навіть виразом обличчя. В поспіху знехтувавши чиїмсь проханням чи бажанням поговорити штовхаємо людей у ще більшу прірву. Хоча... трапляються і куди страшніші речі. Аб’юз. Знецінення. Прокляття. Чи як у Острозького. Бізнес. Оснований на людському житті.

Стоячи у залі суду за кафедрою я дивилася на Всеволода крізь металеві ґрати. Він був спокійний. Готовий. На відміну від мене. Нічого не приховуючи і не прикрашаючи розповів усе. Про дитинство. Про Батия. Про мене. Про те, що хотів би зробити, якби мав можливість. Я ж втриматися від емоційного фактору не змогла. Переконувала суд, що він змінився. Що готовий будувати нове життя. Та суддю мої схлипування мало вразили. На відміну від свідчення Марка і Деніза. Їх поява в залі здивувала всіх. Не думала, що після всього Деніз стане на його захист. Та, як виявилося, я недооцінила його благородство.

Однак, як окремий вид мистецтва, звучала промова адвоката Журавського. Особливо завершальні слова.

-          В’язниця – це не покарання, як вважає більшість. А запобіжний засіб для тих, хто не бажає припиняти злочинну діяльність. Спосіб захистити мирних громадян від небезпеки. А також метод каяття і переосмислення власних вчинків. А що там робити людині, яка давно усвідомила всю божевільність власних вчинків і стала на шлях їх виправлення? Прошу взяти до уваги, що Острозький припинив всю незаконну діяльність ще до втручання у його справи поліції. І не через страх перед правоохоронними органами. Впевнений, що він би найшов спосіб і надалі домовлятися. А через розуміння неправильності власного життя. Усвідомлення, що гроші та влада не дадуть ні щастя, ні душевного спокою. Ризикуючи не тільки свободою, а й власним життям, він не піддався на шантаж нечистивого прокурора і не віддав йому приміщення для продовження виготовлення синтетичного наркотику. І те, що він зараз на лаві підсудних доводить, що зміни таки відбулися. Справжнім злочином буде посадити зараз цю людину за ґрати. І не дозволити йому допомогти тим, хто загруз у такому ж світі.

Час, коли суддя вийшов для прийняття рішення здався мені вічністю. Тоді я зрозуміла, що найпекучішу біль приносить навіть не вирок. А неоприділеність. Очікування, коли фантазія малює страшні картини далекі від реальності, що зводить з розуму. А годинник ніби назбитки уповільнює свій рух.

Притуливши голову до металевих ґратів Всеволод дивився на мене слабо посміхаючись. Навіть будучи по той бік волі намагався підтримати і підбадьорити. Тільки мій світ помалу втрачав свої фарби. Спочатку зникла яскравість, а тоді і фокус почав танути.

Отямилася я коли почула:

-          Іменем України суд встановив: Підсудного Острозького Всеволода Миколайовича визнати винним у скоєнні злочинів за статтею... – перед очима все поплило і я схопилася за поручінь лавки аби не втрати свідомість. – Призначити покарання у вигляді трьох років позбавлення волі. Замінити перебування за ґратами умовним звільненням за умови виконання всіх пунктів рішення та співпрацею з правоохоронними органами. Призначити виправні роботи...

Далі було щось про штраф, обмеження виїзду закордон, але я вже не чула. Мені здавалося, що я біжу по сну, перескакуючи дні та епохи. А прокинутися не вдавалося. Або не хотілося. Найстрашнішим було повірити в його реальність. Чудо. Іншого пояснення не знаходилося.

Тримаючись за руки ми вийшли з будівлі суду під блики фотокамер. Нас оточили журналісти задаючи якісь, що звучали ніби десь закадром. Острозького вирок ошелешив ще більше ніж мене. І моя рука, яку він час від часу міцніше стискав повертала його до реальності. Єдиний, хто припускав таке закінчення справи це Журавський. Посміхаючись, він ішов за нами коротко відповідаючи журналістам.

Охорона допомогла нам добратися до автомобіля і тут мою увагу таки змогло привернути одно запитання:

-          Як воно, бути ідеальною жертвою ідеального злочинця? – мені майже у рот ткнули мікрофон.

Повернувши голову я побачила молоду дівчинку з феміністськими написами на футболці. Прищуривши очі, вона пропікала мене осуджуючим поглядом.

Я тепло їй посміхнулася і відповіла не відводячи очей.

-          Ідеально. Особливо, коли ви міняєтеся ролями. Та повторювати не раджу. Може мати смертельний ефект.

Її миле обличчя зблідло, а маска цинізму спала.

Ми насправді були ідеальною парою злочинець/жертва. Тільки хто виконував яку роль наразі було важко визначити. Я зради нього ледве не перетнула межу і не зважилася на злочин. А він фактично відмовився від усього, аби тільки захистити мене. Навіть від життя. З одного боку все виглядало чарівно романтично. А з іншого... лякало. Як далеко ми готові були зайти у нашій любові?...

Автомобіль ричав дратуючись від Львівських заторів та в середині салону панувала напружена атмосфера. Острозький однією рукою стискав кермо, а іншою досі тримав мої холодні пальці. Незважаючи на серпневу спеку мене знобило. Все закінчилося добре, однак, чомусь ніхто не поспішав радіти. Не було зривів фанфарів від яких би темніло в очах. Навпаки, на душі з’явився неприємний осад. Чомусь згадала прокурора, якому з моєї легкої подачі світило провести двадцять років за ґратами. Єдине, що стримувало від докорів совісті, це те, що він замовив вбивство Всеволода. І всеодно... Я просто хотіла захистити невинного... А не виявляти того, хто заслуговує покарання. Та й невинним Острозький себе не вважав. 1ого теж щось мучило...

Раптом він припаркував авто в тіні широколистого дуба з-за якого визирала стара дерев’яна церква.

-          Почекаєш мене? – провів тильною стороною долоні по щоці.

-          А можна мені з тобою? – прикривши повіки я насолоджувалася трепетним дотиком.