РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Любові без жертви не буває.

Неможливо допомогти тому, хто сам не хоче рятуватися. Але як змиритися з таким вибором коханої людини, ніхто не знає.

Цілу суботу я провела в апатії. Спала. Молилася. Плакала. Безустанно просила Бога дати якесь вирішення у цій ситуації. Перепрошувала. Каялася.

Ні з ким не розмовляла. Нікого не хотіла бачити. Навіть Деніза. Всі дзвінки просто ігнорувала. Так, це було егоїстично з мого боку. І я все розуміла. Вони хвилювалися за мене. Хотіли допомогти. Але мені потрібна була лише тишина. І спілкування з Богом.

Ніч з суботи на неділю я провела у квартирі Острозького. Поприбирала. Помила. Провітрила. Після обшуків тут все було перевернено. Повітря затхле. Аби порахувати щасливі дні, які я провела тут вистачило б пальців однієї руки.

Тоді я ще не розуміла для чого все це роблю. Прощаюся з квартирою чи готую її для нового господаря. Та у Бога були свої плани.

-          Анна. – я сіпнулася.

Хтось схопив мене за руку, коли я виходила з церкви. Піднявши погляд побачила того самого Олега Журавського.

-          Що Ви тут робите? – зміряла його байдужим поглядом.

-          Чому Ви без охорони? Зараз небезпечно.

Цікавий у нас виходив діалог. Зітхнувши, я пішла не попрощавшись.

-          Безкровного арештували.

Ці слова змусили мене зупинитися 

-          Його взяли на спробі переправити закордон партію нелегальної зброї. – прилетіло у спину. – Плюс Ваші записи. Спільники уже дають свідчення. Він не викрутиться.

-          А Всеволод? – я повернулася.

-          У зв’язку із новим поворотом справи засідання переноситься на місяць. Мені вдалося змусити їх випустити його під заставу.

Моє серце затріпотіло, а розум засумнівався у реальності всього, шо відбувається.

-          Тільки... – так і знала, що є якісь підводне каміння. – Сума застави... Мільйон. Доларів. У Вас є тридцять шість годин аби внести потрібну суму.

Іноді так приємно не турбуватися про те, де взяти гроші.

-          Дякую.

Він стиснув плечима.

-          Всі помиляються. Головне вчасно все виправити. Я радий, що... Вам вдалося зробити те, чого не зумів я. Донести істину.

-          Він сам усе зрозумів. Я не знаю, як віддячити Вам. Назвіть будь-яку суму і...

-          Це ще не кінець. Буде не просто.

Я стояла біля слідчого ізолятора чекаючи на Острозького. Мої руки і ноги досі тремтіли після короткої зустрічі з Безкровним, коли я давала свідчення. Насправді мене мучила совість. Заради волі Всеволода я буквально закопала іншу людину. Хоча з іншого боку він збирався продовжити продаж молодих дівчат на чорний ринок. Тому, можливо, і врятувала комусь життя. Зрештою, я його не на електричний стілець відправила, а просто до в’язниці. Та лайка, якою він мене покрив під час давання свідчень, досі дзеленчала у вухах.

Ворота відчинилися і вийшов Всеволод. Змучений. Побитий. Живий.

Кілька секунд він пестив мене срібними очима, що наче вилили з чистого срібла. А тоді промовив:

-          Ти, як вітер... Легкий, ніжний... Даруючий рятівну прохолоду. А в іншу мить перетворюється на стихію. Нестримну. Вірну. Яка не бачить перешкод. Пів світу переверне заради цілі.

-          Це комплімент? – я прищурилася від сонця. – Чи ти так оригінально мені дорікнув.

-          Не знаю. – його голос так вправно грав на струнах моїх почуттів. 

В цю мить я, як ніколи раніше усвідомила, що не краса викликає любов. А любов показує красу навіть там, де її ніхто не бачить. І це накриває так сильно, що ти навіть не можеш знайти способу виразити ці почуття. Все навколо здається таким пустим і дріб’язковим. Тебе огортає найніжнішим у світі шовком. Здається, що за плечами виростають крила і ти летиш... летиш...

-          Іноді мені хочеться взяти ременя і добряче дати тобі по дупі. За твій непослух. Я дуже за тебе боюся. Хочу захистити від свого світу, а ти вперто тут танцюєш, приваблюючи негідників.

Я зробила крок. Потім ще один. І побігла до нього стрибнувши прямо в обійми.

-          Я тебе так люблю. – він притискав мене до себе шепчучи. – У мене немає нікого дорожчого за тебе на цій планеті.

-          Тоді ти маєш мене розуміти... – я поцілувала розсічену брову. – Чому я не відступала.

-          Анечко, ти повинна розуміти...

-          Я розумію. Але давай не думати про це хоча б сьогодні. Хай завтрашній день думає сам за себе.

Здавалося, у нашому житті нарешті настали миті спокою і радості. Ми не могли надихатися одне одним. Разом їли, спали, молилися, ходили на роботу. І розмовляли, розмовляли, розмовляли... Острозький боявся випустити мене з поля зору, а я будувала великі плани на наше спільне життя. Мимоволі розглядала весільні сукні і посміхалася у відповідь маленьким дітям. Тільки над нашим ілюзорним щастям гранітною плитою висіла дата суду. І з кожним днем вона давила все міцніше.

В корпорації нічого не змінилося. Я залишалася генеральним директором, оскільки Всеволод знаходився під слідством і не міг займати керуючих посад. Та з його приходом до мене почали відноситися більш шанобливо. Він вводив мене у курс справ, вчив проводити перемовини, читати людей по обличчях. Тобто готував мене до того, що він скоро піде. Надовго. Однак цю тему ніхто не порушував. Ми обоє знали, що я почну плакати, а він просто замкнеться у собі.

Марк пішов з компанії. Його місія була виконана. Хоча пообіцяв допомагати. Вони з Денізом привезли ще з десяток дівчат із Сирії, які мали стати розхідним матеріалом на органи. Там не тільки українки. Кілька корпоративних квартир ми віддали їм під тимчасовий прихисток. Всеволод допомагав, як міг. Давав контакти покупців, торговців, домовлявся, платив... Та через підписку про невиїзд його можливості були обмежені. Він абсолютно приймав усі наслідки своїх попередніх дій і не намагався уникнути покарання. Тільки і твердив «я все заслужив».

Із Журавським вони помирилися. Олег з усіх сил намагався зменшити термін, який вимагали прокурори. Тепер він став частим гостем у нашому домі. До речі, жили ми у заміському будинку, який тепер також належав мені.