РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

У правильно поставленому питанні криється половина відповіді.

Різкий поривчастий вітер гойдав деревами, наче ревнивець, що скандалив з коханкою. Їх суперечка раз у раз зачіпала і мене. Я стояла біля під’їзду елітної багатоповерхівки чекаючи поки з підземної стоянки один із охоронців вижене автомобіль. Погода ніби брала з мене приклад. В повітрі літав порох і пісок, через якусь бурю, що наближалася з Африки. Сонце ледь пробивалося крізь сірі хмари, що ще більше змушувало позіхати. Уночі ніхто так і не зателефонував. Це пригнічувало.

Я почала шукати в сумочці телефон аби набрати Марка, як охоронець раптом схопив мене за плечі і практично перекинув на метр дальше. Я навіть скрикнути не встигла. Піднявши погляд побачила, як  хлопець хаотично скидає з себе піджак, на рукаві якого сіра пляма.

-          Ти не маєш права на все це! Ні на компанію, ні на мого брата!

В метрі від нас стояла розгнівана та перелякана... Ольга. Її руки були одягнені в чорні резинові рукавиці, а тремтячі пальці стискали скляну банку. Ніс вловив характерний сірчаний запах. Кислота.

Забувши про Олю я допомогла охоронцю зняти сорочку, та побачила, що частина шкіри на передпліччі почервоніла. Скрипнувши зубами від бажання добряче потрясти цю нелогічну жінку, промовила.

-          Оля, я тобі не ворог. Давай спокійно поговоримо.

-          Та пішла ти! – виплюнула вона у мій бік та розвернувшись пішла геть.

Правда недалеко. Через кілька метрів дорогу їй перегородив величезний тонований джип. Ні це ефектне авто, ні чоловік середнього віку, що з нього вийшов мені були не знайомі.

Він хвацько вхопив Ольгу за лікоть не давши їй втекти. Кинувши на неї нищівний погляд, наче курку за крило приволік назад до мене.

-          Заяву писати будете? Я можу стати свідком. – пролунав низький приємний голос.

Я лише негативно захитала головою. Незважаючи на всю привітність, що вдало відпечаталася на м’яких рисах обличчя, від нього віяло небезпекою. Я відчула різке бажання втекти. Страх. Той первобутній, базовий страх.

-          Дарма. – він сіпнув плечима, але хватку не послабив. – Хтозна, що народиться в її голові наступного разу.

Жінка перелякано подивилася спочатку на незапланованого свідка епічних подій, а потім на мене. Тепер у моїх руках була влада провчити її раз і на все життя. Надто великою була спокуса помститися за те, що зламала наші з Всеволодом життя. За те, що підставила мене і потопила рідного брата. Можливо у в’язниці її мізки стануть на місце та вона нарешті усвідомить, що накоїла.

Судомно вдихнувши, я тихо промовила.

-          Відпустіть її. Хай іде додому. До дітей.

Здається, він не був здивований моїм рішенням. Пробурмотівши щось під ніс Оля швидко пішла геть.

-          Радий, що Ви жива. – чоловік зробив крок назустріч.

-          Ми знайомі? – здається я розуміла, хто вшанував мене своєю присутністю.

-          Ви зі мною навряд. А я от багато чув про Вас. Особливо від Всеволода. Мене звати Олександр Вікторович Безкровний.

Головний прокурор області... Ось все і стало на свої місця. По тілу пробіг неприємний холодок.

Хробак зробив свою справу. Наживка спрацювала. Далі мій вихід. Спектакль починається. Тільки боюся аплодисментів не буде.

Намагаючись приховати тремтіння протягнула руку.

-          Вельми приємно.

-          Я, власне, приїхав аби поговорити з Вами, Анно. – замість того аби потиснути мою руку, він галантно її поцілував. – Ви можете приділити мені трохи Вашого часу?

-          Звісно. Тільки зараз мені необхідно відвезти свого охоронця в лікарню. Він поранений.

-          Розумію. Тоді пообідаємо? Ресторан Мелінда. О 14.00?

Коли автомобіль покинув поле мого зору я нарешті видихнула. Буде нелегко. Він дивиться наче сканером.

До вечора у мене уже сіпалося не одно око, а цілих два. Поки я переповідала Марку свої припущення, він рахував каплі валер’янки, що летіли у склянку з водою. Керувати бізнесом, у якому ти нічого не тямиш і людьми, котрі тебе зневажають – особливий вид мазохізму.

З прокурором поки усе ішло за планом. Як і передбачалося, йому потрібні були приміщення від нелегального бізнесу. Він багато лестив, розсипався в компліментах і навіть загравав. А мені доводилося робити вигляд, що це надзвичайно приємно. Аби тільки притупити його пильність. Я раз у раз нагадувала собі заради чого це роблю.

Давши останні настанови, Марк залишив мене одну у великій холодній квартирі. У ній думки звучали особливо гучно.

Як він? Чи ображається на мене? Чи не холодно? Чому написав чистосердне зізнання? Сам? Чи змусили? Чи хоче мене побачити? Чи знає, що я повернулася?

І так до безкінечності. Змусити замовкнути голоси в голові вдавалося тільки Біблії. Її читання притуплювало біль і давало надію.

І молитва. Молитися тут було особливо легко. Я могла плакати, співати, просити, спокійно розмовляти з Богом нікому не заважаючи.

Наступний ранок теж приготував мені сюрприз. Кажуть, що ранок за вечір мудріший, але у мене на них скоро сформується алергія. Ні, це не Оля. Хоча тепер я ходила, час від часу озираючись.

-          Донечко! – почула знайомий голос біля входу в корпорацію.

Мама. Точніше мачуха. І разом з нею моя зведена сестра Настя. Незважаючи ні на що я їх любила. І навіть сумувала. Все ж ця жінка виховувала мене з тринадцяти років.

Підійти до мене ближче не дозволив один з охоронців вмить заслонивши своїм масивним тілом. Служба безпеки – один з найвідданіших мені тут відділів.

-          Все гаразд. – я поплескала хлопця по плечу.

-          Анечко. – мама обійняла мене і в очах защипало. – Чому ти не сказала, що жива? Чому не повернулася додому?

Додому? З якого вони мене два місяці тому виставили за двері. Та я промовчала і відсторонившись просто відвела погляд убік.

-          Я знаю, у нас були непорозуміння. І я прошу у тебе вибачення за все. – вона важко зітхнула, заправивши за вухо короткий смоляний локон. – Просто смерть твого батька стала для нас важким ударом. А коли я побачила те відео, де ти з цим покидьком... через яке батько власне і... – її голос заскрипів і там з’явилося щось схоже на плач. Та я чомусь не дуже вірила. Можливо тому, що сама останнім часом одягаю забагато масок. От і суджу всіх по собі.