РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Будь готовий до того, що зрадником може виявитися будь хто. Навіть ти.

Я сиділа вже котру годину на канапі у кухні не в силі навіть сходити в туалет. Страх. Біль. Докори совісті. І два трупи, що не вступалися з-перед очей. Я була ні жива ні мертва. Ніби десь застрягла між цим і тим світом. Час від часу шепотіла молитву навіть не вдумуючись у слова.

Поки світло дня пробивалося крізь вікно можна було ставити оцінку задовільно. Та як тільки стемніло стало зовсім нестерпно. Мене охопила така густа темнота, наче самі небеса заховали від мене обличчя своїми натрудженими зраненими долонями. Незважаючи на те, що Деніз повмикав навколо світла, кожен звук невідомого походження викликав приступ паніки намагаючись звести з розуму. Мені здавалося, що за спиною стоїть Батий, намагаючись вхопити за шию. Дихати насправді ставало все тяжче. А прямо в очі з докором дивився Дем’ян.

Все що я знала, розуміла зараз абсолютно не діяло. Ніби Бог від мене відвернувся. Ніби зараз пекло затягне мене на всю вічність... Ніби я не мала права на прощення. Ті страшні муки описати неможливо. Хотілося кричати та горло не видавало жодного звуку. І хоча я знала, що ніщо не може відділити нас від Божої Любові та це чомусь не допомагало.

Деніз та Айше не залишали мене ані на секунду. З ложки поїли водою. Допомагали піти в туалет. До ранку вони були змордовані, як після тортур. А в мене навпаки такий приплив адреналіну, що про сон навіть мови не було. Закрити очі більше, як на дві секунди виглядало тортурою.

Сонце принесло з собою часткове полегшення. Страх уже не мав де ховатися і змушений був зробити крок назад. Та цілком не покинув.

-          Слава Ісусу Христу.

Від цих слів мене підкинуло. Озирнувшись, я побачила священника у чорній рясі та з невеличкою валізою у руках. Він посміхався. На мить навіть здалося, що це кінець. Але... він був реальний. Привітно посміхався. На вигляд не більше тридцяти. Хоча, вони всі зараз носять бороди, тому...

-          Ви дивитеся на мене, як на примару... – він підійшов ближче і сів поруч.

Не одразу зрозуміла, що чую чисту українську мову. Як вияснилося пізніше, Деніз зневірившись хоч якось допомогти мені, почав шукати в Україні священника, який би погодився вилетіти серед ночі в іншу в не християнську державу. Не зважаючи на штормове попередження. Першим відгукнувся отець Богдан, екзорцист донецького екзархату.

-          Що у Вас сталося? – він поставив мені на коліна велике срібне розп’яття, яким священники освячують, благословляють, сповідають.

Від нього віяло таким світлом... Добротою... Любов’ю... Я відчула, як до горла підступив клубок. Він легко торкнувся мого плеча і тепло промовив:

-          Не бійся...

В цю мить всередині похитнулася якась гора і з гуркотом посипалася в море. Плотину прорвало. Я відкрила рот аби відповісти, але з нього вирвався схлип. Потім ще. І ще. Які перетворилися на ридання.

Вчепившись у хрест я плакала безперервно хвилин зо десять. Та це було уже щось. Заціпеніння відступило і емоції прорвалися. Священник дивився на мене таким чистим співчутливим поглядом, що я не могла зупинитися. Хоча скоріш за все він був ознайомлений в цілому з моєю історією. Але там не було ні крихти засуду. Ні людського суду.

Дещо заспокоївшись я все-таки розповіла йому все детально. А також те, що мене так мучить. Він довго уважно слухав мене подаючи сухі серветки. А тоді, після короткої паузи, заговорив:

-          Чому Єва в раю з’їла те яблуко?

Я здивовано витріщила на нього очі не розуміючи, чому, замість розради, він проводить мені екзамен. Та все-таки спробувала відповісти.

-          Її змій спокусив... – мій голос звучав доволі невпевнено. Чомусь поруч із ним я уже ні в чому не була впевнена.

-          Спокусив... – протягнув неоднозначно кивнувши. – Він просто підірвав їх довіру до Бога. Поставив під сумнів Боже слово і Божу любов. Ту саму схему диявол щойно провернув і з тобою.

Я легко подалася назад осмислюючи його слова.

-          Розбійник, який висів на хресті поруч з Ісусом мав набагато більше гріхів. І тим не менш першим увійшов у Рай. А ти думаєш, що не заслуговуєш прощення? Ніхто з нас його не заслуговує. Але Божа любов неймовірна. І Милосердя безмежне. Юда Іскаріотський знав Ісуса в обличчя. Був поруч з ним три роки... І все одно не мав надії на Боже милосердя. Бо не вірив. До чого його це привело? Сама знаєш... Та й що такого страшного ти зробила аби впадати у такий відчай?! – священник плеснув долонею по моєму коліні аби привести до тями.

І знову ніби ще одна тінь від мене відступила. Дихати стало легше.

-          Я... Я... – тепер я не могла чітко окреслити власну провину. Вона уже не здавалася такою величезною. – Якби я не вийшла, а сиділа в машині, то Дем’ян залишився б живий...

-          Хм... Можливо. В такому випадку міг померти хтось інший. Або і всі. Якби... Якби... Якби я знав де перечеплюся і впаду, то сів би і всю дорогу на дупі сунувся. Ми не знаємо, які наслідки будуть у наших вчинків. Але бездіяльність теж гріх. А цей хлопець... Він лише навернувся, прийшов до Бога. Хтозна, чи не впав би він у якийсь страшний гріх?  А так він відійшов у вічність під час найбільшого християнського подвигу. Адже нема любові сильнішої, ніж коли хтось кладе життя за брата свого... Тому, йому там набагато краще, повір.

-          Ви мене просто виправдовуєте. – я зітхнула відчувши втому.

-          А хіба Ісус не робить того ж? – він так посміхнувся, що десь у грудях зігріло. – Де диявол вішає почуття провини. Авжеж, твої вчинки неоднозначні, але головне намір серця.

-          А як же Батий? – я знову подивилася на свої руки, кров з яких так і не відмилася.

-          Ти хотіла його вбивати? – я негативно захитала головою. – А він тебе хотів... Ти ризикуючи життям намагалася забрати зброю. То якого результату можна було очікувати?

У мене з душі наче чорна полуда впала. В одну мить хмари розступилися, стало так легко і вільно, що здається, можна було літати. Ми ще довго розмовляли і раптом я запитала: