РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Тебе не розчаровують люди. Тебе розчаровують власні очікування.

Рано чи пізно все заспокоюється. Або ми звикаємо до тих обставин і життя не здається нам таким уже жорстоким.

Два дні у будинку Айше пролетіли надто швидко. Я не встигла насолодитися теплотою тутешнього сонця, ніжністю моря і дотиками піску. Дивно. Те, зо мало асоціюватися у мене з болем та приниженням викликало трепет і любов. Можливо це звісно психологічна травма. Стокгольмський синдром. Або все вирішує післясмак. Це як з вином. Начебто терпке, пекуче... Але коли ковтнеш горло обдає приємним теплом і відчуваєш смак пахучого винограду.

Природа не винна у наших бідах. Бог не винен. Інші не винні. Те, що ми зараз пожинаємо є плодом того, що посіяли раніше. Це лише результат нашого вибору. І вчинків. Чи була б я тут, якби не сплуталася з Острозьким. Ні. Чи заставляв мене хтось із ним зустрічатися? Ні. Я добровільно погодилася вийти заміж за того, хто при першій зустрічі намагався мене зґвалтувати прийнявши за повію. Так, у мене були надії, що він змінюється. Але ж минулого ніхто не відміняв. Я чудово розуміла чим він займався і готова була платити таку жертву за можливість бути разом. То кого мені тепер винуватити?!

-         Коли все втихне ми обов’язково приїдемо відвідати Айше. – промовив Всеволод намагаючись мене підбадьорити.

Він бачив мій стан. Все розумів.  Але не вмішувався, даючи це прожити і відпустити. Автомобіль мчав по трасі розрізаючи гаряче повітря. Ми прямували до мініаеропорту, звідки мали добратися до столиці. Ну а звідти вже до України. Позаду нас не відстаючи їхали Дем’ян з Машею. Тільки за кермом Деніз. Ці дні він намагався мене уникати.  Було боляче. Йому напевне теж. Я б не хотіла припиняти спілкування з ним, та хлопець натякнув, що це зайве. Так краще для всіх.

Найбільше засмучувалася Айше. Ми з нею здружилися і вона щиро вірила, що у нас з Денізом може щось вийти. Тому на Острозького дивилася вовком. І дуже плакала, коли зрозуміла, що я все ж їду.

Наш автомобіль, наче роздратований звір вже кілька годин мчав по гарячому асфальті не відчуваючи втоми. Тишу, яка намагалася заповнити простір розрізав лише шум двигуна і легкі арабські мотиви, котрі долинали з колонок. За весь цей час нам не зустрілося жодне авто. І це мене хвилювало. Де ж ми знаходимося...

Побачивши, що вдалині щось їде нам назустріч я чомусь зраділа. А от Всеволод навпаки занервував. Він збавив швидкість притискаючись до узбіччя. Великий чорний позашляховик різко загальмував перекриваючи нам шлях. Острозький наказав мені сидіти в авто, а сам вийшов. Він точно знав за кермом скоріш за все броньованого гіганта.

Я очікувала побачити кого завгодно, тільки не... Батий. Спину погладила кістлява рука страху. Кошмар продовжувався. А я вже було почала думати, що прокидаюся.

Батий щось говорив Всеволоду і навіть спробував по батьківськи поплескати по спині. Але той відсахнувся, немов від отруйної змії. Обличчя Батия одразу перекривила гримаса злості. Не витримавши напруги я все ж вискочила з авто і підбігла до них. Острозький кинув на мене невдоволений погляд та істерити не став.

-         Я бачу ти вже призвичаїлася до тутешнього способу життя. Сподобалося?! – він кивнув на мій хиджаб, який сильний вітер зірвав з голови. – Все таки знайшов... – перевів погляд на Острозького. – Нічого, наступного разу завезу ще дальше. Або... Згодую рибкам. – закинув голову і страшно зареготав. А тоді різко перестав уважно на нас подивившись.

-         Наступного разу не буде. – грізно відповів Всеволод.

Та все ж в його очах ховалася тривога. Озирнувшись я зрозуміла, що ми на мості. Не зважаючи на спеку повіяло неприємним холодом.

-         А ти правий. – Батий побачив, як до нас підходять Деніз зі Дем’яном і витягнув револьвер. – З цим пора закінчувати.

-         Зупинися. – Острозький підійняв руки і підійшов до нього ближче. – Тобі ж потрібен я. Відпусти їх. Хай їдуть собі. А ми з тобою завалимося у нічний клуб. Поговоримо. Як колись.

Однак Батий лише гірше оскалився.

-         Думаєш, я такий дурний? Я ж любив тебе, як сина. Дав усе. Вивів у люди. А ти проміняв мене на якусь шльондру. – говорив він повільно, як під дією наркотиків. – Вона ж все одно не буде з тобою. Рано чи пізно піде. Але я облегшу твій біль... Я не дозволю, щоб над моїм сином... Моїм левом... Хтось знущався.

Я не одразу зрозуміла, що сталося. Дем’ян, який стояв поруч, різко схопив мене за плечі притискаючи до власних грудей. В ту мить пролунав постріл. Тілом хлопця сіпнуло. Його голова опустилася. Він востаннє глянув на мене посміхаючись. А тоді прикривши очі почав повільно сповзати по моїх руках.

Далі все, як у мареві... Зчинився ґвалт. Деніз з Машею кинулися надавати Дем’яну невідкладну допомогу. Між Острозьким і Батиєм зав’язалася бійка.

А я стояла і дивилася не в силі поворухнутися. Усі емоції наче атрофувалися. Мозок відмовлявся сприймати та обробляти реальність. Може я по дорозі просто заснула?

Побачивши, що револьвер відлетів убік, я переступивши через Дем’яна пішла, аби його підняти. Хоча краще сказати поплила. Мною хитало. Землі під ногами я не відчувала.

У мить, коли нарешті підняла це знаряддя смерті з розпеченого асфальту на мене накинувся Батий намагаючись його відібрати. Всеволод також вмішався, захищаючи мене. Наші руки переплелися, зчинилося місиво і ця бійка перетворилася в руську рулетку.

Секунда.

Знову постріл.

Ми ще не знали хто із нас трьох відправиться на зустріч із Творцем. Я повернула голову до Всеволода, який уже злякано вглядався в моє обличчя.

Батий судомно вдихнув привертаючи нашу увагу. Він зробив крок назад і ми побачили, як по синій сорочці в районі сонячного сплетіння розповзлася кривава пляма. У його руці був повернений револьвер, а палець застряг на спусковому гачку. Він випучив очі та повалився на землю.

Опустивши погляд я побачила, що наші з Острозьким руки були в крові. І це була остання крапля моєї терпеливості.