Там, де почуття нас підводять, має втрутитися розум.
Піти не можна залишитися.
Кому кожен ставить сам для себе.
Вибір. Рішення, котре може коштувати жалю на ціле життя.
Кажуть, між «так» і «ні» завжди вибирай «ні». Якщо ти насправді чогось хочеш, сумнівів не буде. А якщо ти застряг десь посередині? Якщо хочеш, щоб тебе підштовхнули? Поборолися. Забрали. Взяли на себе всю відповідальність і наслідки.
Я повільно піднімалася аби піти від Острозького назавжди. І навіть собі не зізнавалася, що шалено шукаю причин залишитися. Земля під моїми ногами була настільки тонка і хитка, що відлуння одного його слова могло вщент розтрощити всю впевненість мого рішення.
- Аня. – він вхопив мене за зап’ястя. Внутрішня гора похитнулася. – Посиди зі мною. – тихий оксамитовий голос вхопив вітер розносячи по узбережжі.
- Назви хоча б одну причину. – шум хвиль глушив гуркіт серця, яке неслося галопом.
Місце де він його пальці обвивали мою шкіру палало вогнем. Це було так приємно. І водночас боляче.
- Я люблю тебе.
Повітря навколо загусло викликаючи сирітки по тілу.
- Ти не вмієш любити. – мій голос звучав глухо, наче з-під землі.
Чи було цього достатньо аби залишитися. Ні. Не знаю. Але ці слова стояли передо мною не даючи ступити крок.
- Напевно. – він стиснув плечима відпускаючи мою руку. І вмить стало так холодно. Пусто. Самотньо. Страшно. – А ти? Ти вмієш? – підняв на мене сірі очі, які торкалися серця холодним сріблом.
На мене наче вилили відро холодної води. Я не була готова до такого запитання. Секунда ступору. Тишини. Хаосу думок. І відповідь прийшла. Ні апеляцій, ні оскаржень.
Я через силу змусила себе видихнути і повернувшись знову сіла поряд з Острозьким.
- Ні. Мабуть, ні.
Ми вдивлялися у глибоке синє море, яке відчуваючи наш стан хвилювалося все більше.
- Я тільки знаю... – продовжила після певних роздумів. – Що любові без жертви не буває.
Він хмикнув. Набрав у кулак піску та повільно пропустив його крізь пальці.
- Ти пожертвувала своїм життям, аби я не занапастив своє. Я ризикнув своїм життям, аби врятувати тебе. Жертва звісно маленька... Чи треба були купити квіти?
Я посміхнулася. Напевно вперше за довгий час абсолютно щиро. І негативно замотала головою.
- Не треба квітів. Тут немає де їх посадити. Вони помруть. – я підняла камінчик і кинула у неспокійну воду. – Та й... Твого життя мені цілком достатньо.
- Аня... – його рука посунулася і наші мізинці торкнулися.
Хвиля солодкого тремтіння наче легкий розряд пронеслася по тілу. Я заплющила очі намагаючись тримати емоції у нормі. У доволі вільній нормі.
- Аня... – його голос торкався не тіла. А серця. – Я винен. – я різко вдихнула, але аби видихнути довелося поборотися. – Я дуже завинив перед тобою. І... Я не знаю, як мені усе це виправити. Я не можу повернути час назад. Але я постараюся, замінити всі ті погані спогади новими, яскравими емоціями. Я посаджу на землі, котру випалив, троянди. І обіцяю, вони знову цвістимуть.
Ми віримо не тим, хто каже правду. А тим, кому хочемо вірити. При цьому прекрасно усвідомлюючи, що можемо знову отримати ніж у спину. Але вкотре надіємося, що цього не станеться.
Я не хотів... Щоб все так обернулося. Тоді... коли вийшла та стаття... Я дуже злився. Я не довіряв нікому... І напевно сам чекав вдалого часу аби довести, що всі люди зрадники. Я ніколи нікого не любив. Ні від кого не залежав. А тут ти... Та найгірше навіть не це. У ту мить, як ти увійшла в мою квартиру з шариками, я раптом усвідомив, що пробачив тобі навіть таку підлість. Що готовий пробачити усе на світі, аби ти тільки була поруч. Це повністю вибило мене з реальності. Мені хотілося роздерти свої груди і з м’ясом вирвати звідти тебе. А натомість... Я вдарив і мало не згвалтував тебе. Тільки... Я мстив не тобі. А собі. Ненавидів себе за цю слабкість. Твоє прізвище було під статтею, яка зруйнувала моє життя. А я готовий був валятися у твоїх ногах, аби ти тільки залишалася поруч. Мені тоді здавалося, що я втрачаю здоровий глузд. Один звір з середини ричав «розірви її... Убий.» А я хотів тебе обійняти.
Мені здавалося, що вся його біль проходить крізь мене. Несміло я простягнула руку торкнувшись колючої щоки. Вітер доносив аромат його гелю для душу доводячи моє серце до межі, за якою істерика. Воно готове було у будь-яку мить зірватися і втікати.
Він заплющив очі потершись об мою долоню. Зрадливе серце пропустило удар. А через кілька секунд, що ехом відбивалися у вухах продовжив.
- А коли зрозумів, що це насправді зробила не ти...
Від болі він навіть перестав дихати.
- Вибач, що не повірив тобі.
Через силу я набрала в легені повітря і глухо промовила:
- А ти дізнався, хто... Злив у пресу всю інформацію?
- Моя сестра... Оля.
Я не могла прийняти цю інформацію. В голові ніяк не вкладалося, що рідна сестра могла так вчинити.
- Але чому... вона ж усім тобі зобов’язана! – я повернулася подивившись на Всеволода.
- Надто банально. Ревність. Не змогла змиритися з тим, що в моєму житті з’явилася ще одна жінка. Ну і з тим, що я перекрив їй фінансові потоки.
- Мені жаль...
- А мені ні. Я нарешті побачив її справжню суть. Я настільки заглибився у власні проблеми, що пропустив момент, як Батий підібрався до тебе.
- Ну... зате я побувала закордоном. – нервово сіпнула плечми. – Давно хотіла познайомитися з якоюсь екзотичною культурою.
Я несла якусь нісенітницю, не вдумуючись у слова аби тільки заглушити внутрішній голос. На ньому ніби були сотні магнітів, які з невимовною силою тягнули мене.
- Аня... – його пальці обхопили мої. – Досить... давай припинемо цю муку. – він потягнув мене до себе.
Я не могла опиратися. Ні, не так. Могла. Я не хотіла. Я була настільки внутрішньо вимучена власним жалем, болем, образами, заборонами, що вже просто не залишалося сил. Я дозволила йому притиснути себе до грудей.
#3343 в Любовні романи
#1562 в Сучасний любовний роман
#379 в Молодіжна проза
Відредаговано: 24.07.2024