РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Ніяка ціль не є високою настільки, щоб виправдовувала недостойні засоби її досягнення.

На відстані любити легше. Ти можеш намалювати будь-який образ людини. Підлаштувати його під свій настрій. Наділити тими якостями, які подобаються. І тільки коли вона поруч ти стикаєшся із реальною, живою особою. З її ранами, страхами, проблемами, упередженнями, обідами. В голові можна намалювати наймиліший діалог. Тільки, як його озвучити, якщо людина говорить не «по сценарію».

От і наш діалог з Машею ніяк не клеївся. Ми колисали донечку Айше сидячи по різні боки колиски. Однак складалося враження, що між нами ціла прірва. Останній місяць для кожної з нас став неабияким випробуванням, що авжеж залишило слід на характері. А може стільки всього відбулося, що ми просто не знали з чого почати. Та й дитя спало.

Крім нас та охоронця у домі більше нікого не було. Айше скористалася можливістю залишити доньку на нас та побігла по своїх справах. Чоловіки поїхали вирішувати питання з документами.

Ось за це я переживала найбільше. Якось дивно Всеволод з Денізом знайшли спільну мову. Хоча видно було, що вони заледве виносили один одного.

-         Аня, ти сердишся на нас? – промовила Маша паралельно підспівуючи колискову.

-         Ні. – я замотала головою. – Ви приїхали мене рятувати. Хіба на любов ображаються? – прошепотіла у відповідь, дивлячись як за вікном поспівають мандарини. Можна збирати урожай. Тільки нікому.

-         А це правда, що ви з оцим, не знаю, як його звати... Одружилися?

-         Денізом. Частково. Це було щось на кшталт заручин.

Маша коротко кивнула. Я бачила, що у неї багато запитань та вона все не наважувалася їх поставити.

-         Ти не повернешся на Україну, так? Залишишся тут?

Я негативно захитала головою. І важко зітхнувши відповіла.

-         Я поїду... З вами.

Хіба могла я уявити собі місяць назад, що не захочу покидати це місце?!

Марія зіскочила з місця і оббігши колиску міцно обійняла мене усівшись поруч. Через кілька секунд я побачила на її очах сльози. Акуратно витерши запитала, що сталося.

-         Ти коли-небудь мені пробачиш?

Я нахмурилася не розуміючи про що йде мова.

-         За те, що я тебе тоді не впустила до себе переночувати. – пояснила дівчина схлипуючи. – Якби я... Не... – вона заходилася від плачу. – Ти б тут не опинилася.

-         Ну що ти... Ти ж не знала... – я заспокоювала її погладжуючи темне шовковисте волосся. – Тим паче, ти була права. Якби я послухала і розірвала відносини з Всеволодом, всім би було краще. До речі, як Петя.

-         Ні. – вона замотала головою. – Я не була права. Ми помилялися щодо нього. Всі помилялися. – дівчина відхилися і вхопила мене за плечі. Вигляд у неї був дещо божевільний. – Це просто загублена душа. Ти все правильно робила. А я мала допомогти, а не ставити палиці в колеса. Якби ти знала, який він насправді добрий...

-         Ти про що? – я не до кінця розуміла її белькотіння.

Аби не розбудити дитину ми перемістилися в іншу кімнату. Маша випила води, заспокоїлася і нарешті спокійно заговорила.

-         Ти сторонишся Всеволода. Це помітно. Тільки ти помиляєшся. Він не продавав тебе. Вас підставили. Обох. Але про це напевно він сам тобі розкаже.

-         Машуль. – я взяла її за руку. – Всеволод вміє бути чарівним і переконливим, коли йому це потрібно. Він майстер маніпуляції.

-         Аня. – вона глибоко вдихнула. – Можливо він не найкраща людина у світі. Але він любить тебе. Справді. Знаєш... Коли сповістили про твою смерть, усім  було тяжко. Але він... Ми думали, що він не переживе цього горя. Всеволод звинувачував себе у тому, що з тобою сталося. Він напивався до безумства... Влазив у бійки... Здавалося, що він сам хотів аби його побили якомога сильніше. Ніби карав себе. Але в його житті нічого не змінювалося. Це було невиносимо... – вона зігнула голову потерши чоло. – Ніхто не міг йому ні допомогти, ні зарадити. – у мене всередині щось із силою стислося, а до горла підступив клубок. – А потім... Передозування. Лікарі сказали готуватися до гіршого. Дем’ян прийшов тоді до мене шукати розради. Він не знав, як змиритися з тим, що в такий короткий час втратив двох людей, яких дуже любив. Для нього це була особиста трагедія, адже він відчував за вас відповідальність. – я відчула, як по обличчі полилися гарячі ріки сліз. – Всеволод чудом повернувся до життя. Я навіть здивувалася, чому  його Бог так тримає тут. Смерть була б для нього справедливим покаранням. Так думала я. Тоді. І Всеволод, мабуть, також. Але... У Бога свої плани на кожного з нас. Він дав йому ще один шанс. І Острозький його не впустив... Я не знаю, що з ним сталося, але з тієї миті, як він не дозволив тебе похоронити, не випускає із рук Біблію. Це єдина річ, яка завжди з ним. Навіть тепер, коли нам віддавали речі, єдине за що Всеволод переймався, то щоб йому віддали Біблію. Там такий переполох зчинився... – вона запнулася і подивилася на мене. – Може і ти... Даш йому ще один... Шанс...

Я чомусь злякано відсахнулася. Просто не очікувала такого питання.

-         Я... Я не знаю... Навряд... Стільки всього відбулося...

-         Я тебе розумію. – вона тепло посміхнулася погладивши моє плече. – Я от взагалі... Закохалася. – щоки дівчини вмить спалахнули рум’янцем і вона присоромлено опустила очі.

-         В Острозького?

-         Ні! Ти що?! Звісно ні. То не моя... Зона доступу. В Дем’яна.

Далі пішли чисто дівочі розмови, обнімання та сльози. Між нами більше нічого не стояло. Ми навіть не одразу почули, як плаче малятко.

Після полудня всі нарешті зійшлися додому. За столом панувала незручна мовчанка. Вкупі ми старалися розмовляти англійською аби нікого не ображати. Але це тільки загострювало і без того не легку ситуацію. Всеволод дивився на мене. Деніз на Всеволода. А Дем’ян наче на голках слідкував за всіма. Ну і час від часу кидав гарячі погляди на Машу, звісно. А я опустивши очі у свою тарілку намагалася нікого не провокувати та чекала поки все це закінчиться.