РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Логіка приведе вас з пункту А у пункт В. Уява куди завгодно. Бог – куди необхідно.

Якби ви могли повернутися у минуле, вам би стало легше? Напевно. Але це не означає, що ви не наробили б нових помилок. Та й біль навряд чи кудись би подівся. Пам’ять, така цікава штука, що може у будь-який час викинути вас, наче рибу на берег. Або навпаки, дати ковтнути рятівного повітря.

Безкінечний вечір, так званого, святкування ніяк не закінчувався. Дівчата з гарему не бажали упускати можливості повеселитися. Мене навіщось повели у баню. Потім, всім чесним народом довго одягали і знову фарбували. Це все пролітало перед очима, наче калейдоскоп. Я особливо не вникала у призначення процедур і просто дозволяла бавитися мною, наче лялькою. Зрештою, під улюлюкання дівчат, які махали наді мною якоюсь червоною ганчіркою, мене провели до кімнати Деніза.

Коли за мною зачинили двері, я несміливо зробила кілька кроків вперед. Деніз сидів на ліжку опершись ліктями на коліна і склавши руки у замок. Його погляд беззастережно належав мені. А от думки... Не знаю. Вираз обличчя хлопця був спокійний, зосереджений і з моєю появою жоден м’яз не сіпнувся.

Сьогодні він був особливо гарний. Борода акуратно підстрижена умілим барбером, волосся, яке трішки відросло, укладене набік явно не дешевим гелем. Міцну статуру підкреслював чорний стильний костюм, а смуглу шкіру відтіняла білосніжна сорочка. На плечах висіло щось схоже на шарф, тільки його ніби відрізали з моєї сукні.

Зовні ми виглядали доволі гармонійно. Ідеально. Тільки між зовнішнім і внутрішнім лежало ціле море. Думок... Страхів... Почуттів.

- Ти красивий. – я дивилася на повний штиль у темних очах.

Він слабо посміхнувся. Ніби не вірив. Або кожен рух давався йому невимовними зусиллями.

- А ти прекрасна. – між бровами розправилася і мені в грудях потепліло.

- А де... – я озирнулася.

- Твої друзі? Вони у кімнатах. Там чатує охорона, так що не хвилюйся.

Я кивнула і підійшла ближче. Його спина вирівнялася. А очі досі сканували мене.

- А чим... Чим ми будемо займатися? Я так розумію, що сьогодні залишуся тут? – прозвучало якось аж надто двояко. Незручність непомітно підкралася та оперлася на мої плечі.

- А чим би ти хотіла?... Зайнятися. – його голос звучав рівно, без жодних натяків. Та напруга між нами з кожною секундою піднімала градус.

Я стисла плечима.

- Може погуляємо? Така чудова ніч...

- Анет. – він повільно піднявся і підійшов ближче. – Чого ти хочеш від цього життя, насправді.

Не витримавши ціпкого погляду я повернулася до нього спиною. У голові не було жодної розумної думки. Мабуть тому, що я ніколи не ставила собі це питання.

- Хочу... – розгублено прошепотіла. – Хочу, щоб у всіх... все було добре... щоб мої близькі були щасливі...

- Добре. А для себе? Особисто для себе ти чого хочеш?

І тут мене наче хтось різко штовхнув.

- Я не знаю... – замотала головою і клубок підступив до горла. – Я не знаю, чого хочу...  – ледь не захникала.

- Типова жінка... – Деніз зітхнув та притулив мене до себе.

Я настільки переймалася проблемами інших, що геть забула куди іду. І для чого. Я навіть не знала, що просити у Бога. Всередині була суцільна каша і розгубленість.

- Аби приймати якісь рішення, ти мусиш чітко знати, чого хочеш. – прошепотів погладжуючи мене по голові.

Розбиратися у тому, сказав він це просто так чи з особистим підтекстом я не мала сил.

Ми все таки пішли гуляти. Правда, вийти довелося через вікно. Третього поверху. Валід приставив драбину і допоміг нам покинути маєток непоміченими.

Пустелі вночі особливо прекрасна. Зоряне небо, контраст гарячого піску під ногами та холодного вітру. Хотілося назавжди закарбувати ці відчуття у пам’яті. Адже скоро мене тут уже не буде. І Деніз мене зненавидить. Але я не можу пожертвувати трьома людьми. Та й його місце справді тут. Я твердо знала, що з Божою допомогою він поставить фундамент початку великих змін. І я б могла йому допомогти. Якщо б...

Якщо б не дідусь.

Якщо б не почуття до Всеволода.

І можливо ультиматум старого Господь допустив аби мене так сильно не мучила совість.

Повертаючись перед світанком, у найтемнішу і містичнішу пору ночі, у одному із вікон я побачила чоловічу постать. Всеволод. Він стояв, ніби чекав на нас усю ніч. Його обличчя ховала у своїх долонях темна тінь дерев. Я не знала, що він відчував. Могла тільки здогадуватися.

В цю мить я чітко зрозуміла, що не мала права давати Денізу надію. Власне, хоча б до того часу, поки остаточно не оговталася від Острозького. Я шукала у цьому хлопцеві порятунок від болі, що наніс інший. Думала, він загоїть рани. Клин клином. Тільки воно чомусь не спрацювало. Лише додало проблем. Мабуть тому, що душевні рани не лікують люди. Не лікують цигарки. І навіть час не в силі щось зробити. Єдиний, кому під силу забрати всю біль та вкласти на те місце прийняття, розуміння, пробачення, любов – це Ісус. Та в моменти агонії ми, як сліпі котенята, шукаємо будь що, що хоч на йоту приглушило б страждання. А Бог терпеливо чекає... Намагається допомогти. Та ми, зрештою, ховаємося за тим болем, як за щитом. Від усіх. Аби тільки не зробили гірше. Аби не повторилося. Плекаємо ту рану. Трясемося над нею. До тих пір, поки в безсилі не падаємо. І якщо нам вистачить мужності віддати її Богові, відмовитися від неї, пробачити і без страху відпустити, все закінчиться. Шрам залишиться, звісно. Пам’ять не зітреш. Та шрам, на відміну від рани, не болить.

Зараз я ранила обох чоловіків, знаючи, що із жодним із них не зможу залишитися. Одного люблю та... недостатньо. Іншому... не довіряю.

Вийшовши з ванни я побачила, як Деніз стелить собі на підлозі. Прийшло почуття збентеження. Раніше ми спокійно ділили одне ліжко. Що ж сталося тепер? Я спробувала його запитати, яка причина такого рішення. Їх виявилося дві.

- Я не можу більше спати поруч із тобою... – промовив не дивлячись на мене. – Заради твого і мого спокою. А по друге... Я дав слово.