РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Все почалося з погляду. На ньому і закінчилося.

Чи можна любити одночасно двох?

Та хоч десятьох. – відповідало щось із темноти. Питання в тому, що ти робитимеш з цією любов’ю.  І чи потрібна їм твоя любов у тій формі, у якій ти готова її виразити.

Молодий місяць налитий чистим сріблом зазирав у кімнату змушуючи не брехати хоча б самій собі. Прийшла пора зізнаватися. Я досі любила Всеволода. Нічого не змінилося. Давно пробачила і виправдала всі його вчинки. Хтось скаже, що у мене синдром жертви і мені подобається, коли наді мною знущаються. Інші ж, що у мене геть немає гордості. Ну а треті, схлипнуть, витираючи романтичну сльозу і повірять у кохання на все життя.

Я не знала що це… може просто дурість і слабохарактерність. Але справлятися із почуттями ставало дедалі важче. Навіть темрява у кімнаті гірко зітхала, намагаючись максимально посвітліти аби показати всю красоту хлопця, який спав поруч. Зорі, забувши про місяць, закохано охкали тихо обговорюючи його мужність та неймовірну доброту.  Я знову спробувала детально роздивитися його обличчя аби знайти там щось, що зможе раз і назавжди забути про інших. Але воно чомусь вкотре, наче в тумані розплилося показуючи зовсім іншого чоловіка.

Всеволод.

Як він там? Чи не холодно? Не самотньо? Навіть згадуючи про нього тіло вкривалося мурашками, а районі сонячного сплетіння стискало так, ніби у відчаї хотіло докричатися до серця. Здавалося, що за цей місяць він постарів років на десять. На скронях добавилося сивини, а між брів залягла глибока складка.  Пам'ять ошатно зберігала кожну рисочку його обличчя. Як його губи розтягалися у посмішці у відповідь на мою. Як у кутиках сірих очей збиралися зморшки, коли він захоплено щось розказував. Як хмурив брови жуючи ненависну йому рибу. І як в мить перетворювався на страшного, дикого неконтрольованого звіра, здатного розірвати будь-кого. Таким я бачила його лише раз. Востаннє. І навіть тоді, все ж щось людське жевріло в грудях, адже він так і не зміг закінчити те, чого вимагала сутність. Просто викинув мене з дому. Подалі від себе. Ніби спеціально, аби не причинити ще більшої шкоди.

Та все це не змінює одного. Я не можу  просто переступити через Деніза.

На дворі починало сіріти. А значить прийшла пора закінчувати з емоціями. Я і так дозволила собі зайвого. Тихо вислизнувши з кімнати пішла будити Хамаза. У мене була ще одна проблема, яка не терпіла відкладання у довгий ящик.

Через пів години я повільно йшла міні-алеєю з мандаринових дерев обережно роззираючись навколо. Дивно, що охорона пропустила мене на це подвір’я без жодних запитань.

-        А я тебе недооцінив.

Голос, що прозвучав за спиною змусив мене підстрибнути на місці. Вирівнявши дихання я цікавим поглядом розглядала дідуся.  У спортивному костюмі з пульсометром на руці і навушниками у вухах він виглядав так… так по американськи. Переважна більшість тутешніх чоловіків не обтяжували себе спортом, а животи носили наче почесні регалії. І не дивлячись на культ сім’ї, старий жив окремо. Сам. Хоча, після спілкування з мамою Деніза, я його розумію.

Тільки відкрила рот аби привітатися, як він мене перебив:

-        Прийшла просити аби випустив твоїх родичів?

Я негативно замотала головою.

-        Добре. Бо я все одно не можу цього зробити. Занадто багато шуму вони підняли. – кілька секунд він просто сканував мене поглядом. – Добре. Ходи в дім, поговоримо.

Будинок був доволі скромним і декорованим у стилі мінімалізм. Лише поодинокі картини на стінах порушували ідилію. Як тільки ми розмістилися у вітальні нам одразу принесли чай і ще теплі куруасани з шоколадом.

-        Їх обожнювала моя Делія. - він важко зітхнув. – Скуштуй.

Я відламала шматочок круасана згадуючи, з якою теплотою Деніс відзивався про покійну бабусю. І тут мене осінило.

-        А де гарем?

У цьому будинку не було і запаху наложниць.

-        Я занадто любив мою Делію аби опорочнювати її ім’я коротким зв’язком з іншою жінкою. – на старечому обличчі з’явилася така нетипова сонячна посмішка.

-        Але ж ваша релігія дозволяє…

-        Серце. – він постукав по лівій частині грудної клітки. – Серце не дозволяє.

В якусь мить я почала його поважати і навіть поспівчувала втраті. Вже 20 років він живе без неї. Але продовжує зберігати вірність. Тужить… і любить.

-        То чого ж ти прийшла? – він зробив ковток чаю. – Вся влада і фірма перейшли до Деніза. Я більше не маю ні сили ні впливу.

-        Ми обоє знаємо, що це не так. І Ваше слово досі закон.

-        Закон? – він скептично хмикнув. – Для кого? Для тебе? Сумніваюся.

-        Я вимушена коритися обставинам. Ви ж розумієте, що я не дозволю вбити своїх друзів. І чудово знаєте, який єдиний вихід.

-        Якби я хотів завадити вам одружитися, то уже б це зробив. – чоловік посерйознішав.

-        Цей  шлюб може нашкодити репутації Деніза.  І тоді Ви не залишитеся осторонь. Мені потрібні гарантії, що мої друзі виберуться з цієї країни живими. Що ваші люди не пристрелять їх десь по дорозі.

-        І чому я маю тобі допомагати? – він нахилився ближче піднявши густі сиві брови.

-        Тому, що я вчора допомогла Вам. Тому, що Ваша невістка неодноразово намагалася мене вбити. Тому, що Ваш онук залишився тут і перейняв бізнес завдяки мені.

Він випрямився і вдумливо забарабанив пальцями по столі.

-        Гаразд. – неочікувано видав. – Але у мене також є умови.

Я полегшено видихнула і продовжила їсти круасан.

-        Цей шлюб ніде більше не визнається законним. Навіть релігійним його важко назвати. Скоріше, щось на кшталт традиції. – знову заговорив. – Молоді пари зараз їдуть у столицю і реєструють свої відносини там аби мати можливість виїхати закордон.

-        Що Ви хочете цим сказати? – я затривожилася.

-        Він тебе ні чого не зобов’язить. Я хочу, щоб ти забралася звідси вслід за своїми дружками. Щоб і духу твого тут не було. Але ти повинна зробити так, аби Деніз не помчав за тобою, а залишився тут.  Максимально спокійний і щасливий.