РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Любов не знає ні минулого ні майбутнього. Вона живе тут і зараз.

Вдих.

Видих.

Ще раз.

Аби жити треба… дихати.

Кисень заледве наповнював легені. Я стояла у ванній міцно тримаючись руками за раковину. Спину покривало холодними капельками поту і нутрощі зв'язувалися у вузол. Та зігнувши голову я продовжувала молитися. До тих пір, поки організм не підкорився і не вгамувався.

Сполоснувши руки почула, як вхідні двері рипнули. Струснувши воду швидко вибігла

-        Ну?! – зупинилася навпроти Деніза, який повільно сів на ліжко.

-        Дідусь не пристав на нашу пропозицію. – його очі опустилися ховаючись від мене.

-        І… І що тепер буде? – мені хотілося схопити його за одяг і змусити дивитися у вічі.

-        Чоловіків уб’ють. А дівчину продадуть. – вимовив на одному видиху.

Вся моя войовничість зійшла на нуль. Щось всередині тріснуло і з гуркотом упало додолу. Знову змусивши себе вдихнути сіла поруч. Голова сама опустилася на долоні.

-        Мусить бути якийсь вихід… мусить.

-        Я бачу тільки один. – він піднявся і підійшов до вікна. – Якщо у нас буде кровний зв'язок. – зняв пояс, що підперезував білу лляну сорочку і кинув на підлогу.

-        В якому сенсі? – здається, зараз я була згодна навіть на найнеральніший план.

-        В даній ситуації ти – товар. Тому, вони – крадії. Якби ти була членом сім’ї… вони б стали гостями. Неохоче, та їх все ж відпустили б. – хлопець пройшовся по кімнаті вперед назад.

-        А як я можу стати членом сім’ї? Навряд чи твоя матір погодиться мене усиновити. – при згадці про цю жінку мене струснуло.

-        Ти можеш вийти заміж… за дідуся. Батька. Або мене.

Здається, в моєму серці знову народжувалася надія. Тільки… чи погодиться Деніз на фіктивний шлюб? Або… не фіктивний.

-        Деніз. – я підійшла і зупинилася за його спиною побоявшись торкнутися. – Ця ситуація… ти не зобов’язаний… і якщо ти відмовиш… я зрозумію. Але я прошу… я згодна на будь-які умови. – обережно поклала руку йому на плече.

Хлопець різко повернувся і захопив мене у свої обійми міцно притискаючи до натренованого тіла. Його ніс пройшовся по моїй вилиці вбираючи аромат.

-        Невже ти настільки його любиш, що готова пожертвувати своїм життям? – повітря розрізав шепіт із присмаком металу.

Мені було не надто комфортно у його руках. Та все ж я змусила себе розслабитися і покласти голову на груди.

-        Річне в ньому. Не тільки… в ньому. – тихо промовила ретельно підбираючи слова. – Там Маша… вона моя найкраща подруга. І Дем’ян… начальник служби безпеки Острозького.

-        Вони тебе зрадили. – він залишив доріжку з невагомих поцілунків на моїй шиї.

Якби були інші обставини… можливо, моє тіло хоча б якось відреагувало. А так… це була не я. Наче мармурова статуя. Не здатна розділити почуття.

Чому зараз?

Що змусило їх прийти по мене ризикуючи власним життям?

-        Ти любиш мене? – він обхопив моє обличчя величезними долонями змушуючи подивитися в очі. – в розширених зіницях я бачила себе. – Ну скажи… ти любиш мене? – там було стільки болі, страху, розчарування, що в районі сонячного сплетіння боляче стиснуло.

Я б могла сказати так, люблю. І це не було брехнею. І половина проблем відпала б сама собою. Але це і не було в повноті правдою. Адже любила я його, як друга… як близьку людину… і він питав мене зовсім не про це. Якби у нас було ще трошки часу.

Я просто мовчала відвівши погляд.

Я робила йому боляче.

Це якби дали ніж і сказали ріж. Зі словами те ж саме. Тільки без крові.

-        Дякую. – він випустив мене і відступив на кілька кроків. – За чесність.

-        Вибач. – це все, що змогло випасти з мого рота.

-        За що… – він хмикнув. – За таке не вибачаються... Я піду. – направився до дверей. – Подивлюся, що можна вдіяти аби їх… відпустили.

-        Деніз. – змусила його озирнутися.

В ньому спалахнула надія. Надія, що я все ж скажу люблю. І я дуже хотіла. Правда. Відкрила рот і…

-        Як вибори?

Розчарування отінило красиве обличчя.

-        Добре. Тепер я старійшина. Голова старійшин.

-        Вітаю…

-        Дякую… твоя допомога була суттєва. Тому… пора віддавати борги.

Він пішов, а я... почувала себе так противно. Зрадницею. Ніби поміж двох вогнів. Вибереш один, то інший спалить все навколо.

-        Пані. – з роздумів мене витягнув голос Валіда. Він простягнув мені склянку з водою. –  Вам щось потрібно? Може їсти хочете?

Кивнула.

Я спускалася великими кам’яними сходами підсвічуючи лампою. В іншій руці був кошик з їжею. Позаду слідував Хамаз, несучи три розкладні ліжка і товсті пледи. Нарешті показалися грати. Біля них стояв шафоподібної охоронець, який грав на телефоні.

-        Ефтас! – грізно промовила на арабській.

Себто відкрий. Він округлив очі, але виконувати наказ не спішив. По моїй нозі пробіг жирний щур та я навіть не здригнулася. Хоча раніше на дух не переносила мишей, не те що щурів. А ще змій і павуків. Останні, до речі, вільно бігали по мокрих стінах. Та мене це не хвилювало більше. На правду… все пізнається в порівнянні. З страхом те ж саме. Я прочистила горло і крикнула на охоронця.

Замок клацнув і через кілька секунд я ступила у камеру. Тускле світло страхітливо блимотіло додаючи трауру. Скрізь було сиро і неприємно пахло. Таке враження, що я потрапила у середньовіччя.

В одному кутку невідривно слідкуючи за мною сидів Острозький. В іншому – Маша трепетно тулилася до Дем’яна. Дівчина підхопилася і пітьмом кинулася до мене та… в півметрі різко зупинилася. Обійнятися ми не змогли. надто багато змінилося. Здавалося, що минуло не місяць, а зо два покоління.

-        Як ви додумалися взяти її сюди?

Я почала з докорів. Зверталася до обох чоловіків, але дивилася лише на Дем’яна. Зустрічатися віч-на-віч із Всеволодом я не була готова.