РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИ

З гусениці сміялися всі. Окрім метеликів.

Я стояла на піщаному березі насолоджуючись тим, як теплі хвилі омивають мої ноги. Море. Таке рідне… таке красиве… Чорне. Здавалося, що варто зробити кілька кроків навпростець і я опинюся в Криму. Сонце повільно сідало за горизонт і я просила передати його привіт моїй Україні.

Вже тиждень ми з Айше жили у невеликому містечку біля столиці. З нами два охоронці, один з яких Хамас. А також час від часу приходила кухарка, що допомагала по господарству. Деніз приїжджав за весь цей час лише один раз. Він досі зі мною не розмовляв. Тільки кілька загальних фраз за гострої необхідності.

Повернувшись у будинок я застала неочікуваного гостя. Валід. Він посміхнувся. Та коли побачив мій одяг трохи зблід. Не звик чоловік бачити жінок у шортах і футболці. До такого стилю я привчала і Айше. Їй подобалося.

-        Пані. – підійшов ближче і вклонився.

Аби потішити мене Валід вивчив кілька слів українською і завжди при зустрічі називав мене «пані».

-        Чому ти тут?

Розмовляли  ми через перекладача, а в даному випадку ним була Айше.

-        Біда пані. У нас біда. – він замотав головою прикривши обличчя руками. – Хазяїн у лікарні. 

-        Що з ним?

-        Не знаю… знаю тільки, що поранення вогнепальне. А ще хазяйка хоче скористатися його станом і одружити на Керенії. Вони готують заручини.

Нічого не розуміючи я пішла на кухню і взяла стакан води.

-        А я здається розумію. – Айше повернулася до мене і спробувала пояснити. – У наших батьків спільний бізнес. Якщо Деніз дізнається про все на самих заручинах, то не зможе відмовитися аби не принизити Керенію. Інакше буде скандал. А йому це не потрібно. Особливо, перед виборами. Дідусь не віддасть йому крісло, якщо будуть проблеми із репутацією.

-        Добре. –  я спробувала зібрати всі думки до купи. – А чому ти приїхав до мене, а не розповів усе Денізу?

-        Не можу, пані. Не можу. – залепетав. – Вони веліли мені мовчати. І уб'ють якщо зрозуміють, що це я розповів. А ваша поява відведе увагу.

-        Чекай… чекай. Ти хочеш… аби я повернулася у той будинок?

Він ствердно кивнув.

Ну ні. Я не готова була туди знову повертатися. Знову паранджа. Знову ті люди.

-        Анет. – Айше взяла мене за руку і відвела у куток. – Вибач мене. Я давно збиралася це сказати. Вибач, що не повірила тобі. Вибач, що підставила. Вибач, що посварила з Денізом. Ти подобаєшся йому. Я ще не бачила, щоб він з таким трепетом відносився до когось із жінок. – вона обійняла мене і прошепотіла на вухо. – Не дозволь нашій сімейці використати його, як річ. Ще один ніж у спину від близьких людей геть уб’є у нього віру у відносини.

Мені не залишили вибору. Хоча ні. Він все ж був. Та я не могла інакше. Скидаючи швидко речі у сумку роздумувала над тим чи правильно вчиняю втручаючись у чужу долю. Ну одружився б Деніз на тій Керенії. Можливо, навіть зміг би її полюбити. З часом… для його кар’єри це чудовий шанс.

А я? А що я? Що я можу йому дати? Лише ворожнечу у власній сім’ї. Тим паче, я скоро поїду. Поїду ж?...

Ми їхали цілу ніч. Один із охоронців лишився з Айше, а Хамас відмовився відпускати мене одну. На ранок опинилися біля клініки. Що сталося з Денізом я так і не змогла допитатися у Валіда.

Впускати мене до хлопця не захотіли. Та одно слово Хамаза змусило медсестру за стійкою реєстрації змінитися в обличчі і провести нас до палати. Сама ж клініка виглядала доволі по-європейськи. Перед дверима я на кілька секунд зупинилася. Озирнулася, заглянувши у дзеркало зняла з голови хустку і поправила волосся.

-        Привіт.

Я повільно пройшла по просторій кімнаті і стала біля ліжка. Деніз виглядав так, ніби побував у м’ясорубці. На обличчі численні гематоми, плече перев’язане, а з руки стирчала голка від крапельниці. Моє серце по неволі стислося.

-        Як ти тут опинилася? – він нахмурився і підсунувся вище відклавши ноутбук.

-        Ти не радий мене бачити? – мені здалося, що йому не комфортно в моїй присутності.

-        Хіба я дозволив тобі покидати дім у Хичкері? – його холодним тоном можна було пробивати стіни.

Ні, я винувата звісно. Я все розумію. Але це вже занадто.

-        Вибач. – недбало кинула і попрямувала до виходу.

-        Стій.

Я зупинилася. Як собака. По команді.

-        Вибач. – його голос зім’як. – Я не хотів, щоб… ти бачила мене у такому стані. – глибоко вдихнув.

Я повернулася і сіла поруч на крісло.

-        Ти його убив? – почала з головного.

Я не була упевнена, що Деніз постраждав саме від рук батька дитини Айше. Але вирішила не дати йому шансу обманути мене. І… так. Це школа Острозького. Шантаж, маніпуляція, награна самовпевненість заради досягнення цілі. Він завжди був упевнений, що вона виправдовує методи і кількість жертв. Заради однієї людини Всеволод був готовий перевернути цілий світ. Тільки… цією людиною виявилася не я. І цей факт також необхідно прийняти. Незважаючи на те, що важить він більше тонни.

-        Ні. – голос Деніза повернув мене у реальність.

Ми обоє розуміли про що йде мова.

-        Тільки розорив. Тепер у нього ні бізнесу, ні репутації, ні сім’ї… уявляєш, це виявився чоловік батькової сестри. Старий збоченець…

-        Тепер ти заспокоївся? Задоволений? – мій голос прозвучав дещо різкіше ніж я планувала.

-        Ні…  – прикрив очі. – Ні. Таке відчуття, ніби у багні скупався.

-        Можна було піти іншим шляхом. За вашими законами він би отримав 40 ударів палицями. Наші закони на боці того, у кого більше грошей. Та й річ навіть не у цьому… його слово проти її. Він міг вигадати, що завгодно. Навіть, буцімто, це вона його звабила. Навіщо моїй сім’ї зайвий стрес, переживання…

І тут я зрозуміла, наскільки він любить свою сім’ю, що взяв весь бруд на себе. Звістка про те, як вони хочуть з ним вчинити, остаточно доб’є його. І зневірить.