Немає вітру – не муч вітрила. Бери весла.
Ненависть. Ви коли-небудь задумувалися чому люди ненавидять один одного? З якого джерела живиться це бридке почуття? Часто ненависть штовхає людей на необдумані, а головне, незворотні вчинки. Які нищать і свого власника. А все через страх. Так. Страх. Ми боїмося, що нам зашкодять. Або вже зашкодили. І це може повторитися. І боїмося ми того чого не існує. Того, що ще не сталося. І можливо ніколи не станеться. Однак страх засліплює очі, розростається до рівня параної, змушуючи нас бити наввипередки. Якщо ми звісно дозволимо йому це… А потім він іде звітувати про свій успіх гордині. Матері всіх гріхів. Ось в чому річ. Гординя. Найстрашніше. Найпідступніше. Найогидніше. Найнепомітніше. І найнебезпечніше явище, у якого тисячі масок.
Це все в ім’я добра.
Я заради тебе.
Треба мати гідність.
- Ні у вогні не гориш, ні у воді не тонеш. – гидливо виплюнула жінка.
- Ні отрута не діє. – добавила я пильно вдивляючись у ошаліле від злості обличчя.
І мої найгірші пропущення нажаль справдилися. Вона навіть не намагалася заперечити. Лише міцніше притисла до грудей згорток, що тихо пхинькав.
- Куди Ви несете дитину? – я підійшла ближче.
- Тихо! Тихіше! Якщо, нас увидять…
- Нас побачать. Якщо Ви не повернете дитя її матері.
Я не була впевнена, що чинила правильно. Але всередині щось підказувало.
- Я отдам єво у хорошу сем'ю. Так всем будет лучше.
- Якщо Ви це зробите, то я все розкажу Денізу. – я потягнула руки аби забрати дитину.
- Іх убьют. Ты не понимаешь?
- Ну тоді відправте доньку кудись, буцімто на навчання, де вона могла б з дитиною бути в безпеці.
- Селім не позволит. Он уже вибрав ей жениха.
В коридорі почувся шум і ми обидві зляканого озирнулися. Це бігла заплакана Айше. Я не зчулася, як жінка буквально впихнула в мої руки дитя.
- Що ти робиш тут з моїм немовлям? – дівчина шмигнула носом недовірливо дивлячись на мене.
І знову довелося перейти на англійську.
- Я просто ішла молитися…
- Не вір їй. – перебила мене Ярен. – Вона хотіла украсти твого сина. Та я завадила.
- Що? – дівчина вирвала з моїх рук дитину.
- Я не… це неправда! – але говорити вже не було кому. Айше пішла геть.
- Рано чи пізно правда вийде на поверхню. – повернулася до жінки.
- Ну і пожалуйся. Обично она спливаєг, когда уже нікому не нужна. А у меня будет время. Я не дам тебе уничтожить будущие моей дочери. Она вийде замуж за хорошого мужчину і наражає єщьо кучу детей. – і пішла зачепивши мене плечем.
Прокинулася я після полудня. Голова гуділа, наче там оселився вулик, а тіло було ще більше втомлене, ніж коли лягала. Повертілася у ліжку та заснути уже не змогла. Деніза не було.
Піднявшись, побачила на тумбі обід та білий конверт. А на ньому надпис нерівними буквами.
Найкращій та найсміливішій дівчині на планеті.
Посміхнувшись сама до себе дістала звідти і записку.
Будь готова о 15:00 біля воріт.
А це вже цікаво. Залишалося півгодини. Торкнутися їжі, що стояла на комоді я не наважилася. Особливо, після ранкового рандеву з пані Шахін. Тому відразу побігла в душ. Вибрати одяг виявилося нелегкою задачею. Я не знала куди і навіщо ми поїдемо, тому одягнула закриту сукню з легкого шифону до п'ят темно-синього кольору. А також накинула на плечі шарф, щоб у будь-який момент можна було прикрити голову.
Біля воріт мене чекав не Деніз, а той самий охоронець, якому Батий прострелив руку. Він простягнув мені ще один конверт.
Для принцеси східного королівства.
Всередині знову була записка.
Не хвилюйся. Їдь з ним. Я уже чекаю.
По спині побігли приємні мурашки.
Дорогою я спробувала розговорити охоронця. Ну як розговорити… я надиктовувала питання на перекладач, а він відповідав тим самим способом. Виявилося, що йому 25 років, звати Хамас. А от куди і для чого ми їдемо сказати навідріз відмовився. Лише кілька разів повторив, що таке розпорядження хазяїна. Ну і вибачився. За той випадок у Батия.
15:00 є годиною Божого милосердя. Тому решту дороги я провела у молитві. Авто плавно зупинилося змушуючи мене відірватися від думок. Дверцята одразу відчинилася і я побачила простягнену руку Деніза. На секундочку погляд зачепився за красиво сповзаючи вени. Чисто жіноче естетичне задоволення десь глибоко всередині замуркотіло. Пороздумувати над тим добрий це сигнал для мене чи ні я не встигла.
Тільки ступила на розпечений пісок, як обличчя одразу схопив в обійми гарячий сухий вітер. Тепер я зрозуміла, чому обличчя тут прикривають. Так дихати легше. Деніз заховав мої очі за своєю долонею і розвернувши на 180° змусив зробити кілька кроків. Така невідомість приємно лоскотала нервові закінчення. Я уже і забула, як це… відчувати. Або не відчувати страху.
На нас чекала пара прекрасних коней, наче зітканих з найкращих фантазій. Оди білосніжний, як пухнастий сніг. Інший – чорніший за саму ніч. Обидва високі, довгогриві, самодостатні.
- Обирай.
Я обережно торкнулася чорного жеребця. Він спочатку не довірливо роздув ніздрі, але через кілька секунд подався вперед покірно дозволяючи себе попестити.
- Навіть не сумнівався, що ти обереш Оскара. – посміхнувся Ден спостерігаючи за нашою ідилією. – Що ж… тоді мені дістанеться Лала.
- Вони прекрасні. – я сумно зітхнула. – Та я ніколи не була у сідлі.
- Боїшся?
Здається, хлопець зараз давав мені вибір.
- Ні. – замотала головою.
- Тоді сідай.
Він провів короткий інструктаж і допоміг сісти на красеня. Оскар сприйняв мене спокійно, не брикав і не фиркав. Деніз їхав поруч допомагаючи тримати вуздечку. Коні неспішно рухалися вперед, а я насолоджувалася миттю не задаючи жодних питань. Зрештою, переді мною постала картина, яка перевищила всі очікування.
#3343 в Любовні романи
#1562 в Сучасний любовний роман
#379 в Молодіжна проза
Відредаговано: 24.07.2024