РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

-        Стійте!

Острозький біг не відчуваючи ні землі під ногами ні власного тіла. Голова паморочилася, перед очима розпливалася реальність  та у нього була ціль, яка касувала всі закони фізики.

Від його надривного крику зупинилися чоловіки, котрі заносили труну до церкви. І навіть сам священник вийшов на вулицю.

-        Всеволод, давай ти відкладеш свої прощання до кладовища. – тихо промовив пригнічений і роздратований Дем’ян.

-        Ніякого похорону не буде. – голосно заявив Острозький.

Натовп, який зійшовся, невдоволено загудів. Хтось бурмотів про правила пристойності, а хтось із цікавістю зиркав на новоприбулого.

-        Молодий чоловік, майте повагу до місця де знаходитеся. І до покійниці. – по доброму обурився священник.

-        Вона жива. – Всеволод повернувся до Дем’яна. – Я її бачив.

-        Що… - запнувся хлопець. – Де? Що ти таке говориш?!

-        Тобто… - чоловік не знав як це пояснити. – Не зовсім бачив… швидше чув. Вона кричала. Їй дуже боляче. Але вона жива. Чуєш?! – він схопив друга за лацкани чорного піджака і потряс намагаючись донести істину.

-        Острозький, отямся! – хлопець відштовхнув від себе начальника. – Вона мертва! Я сам бачив усі результати експертизи. Просто… - пом’якшив тон. – Змирися…тим паче… - нахилився і тихо промовив. – У тебе був такий передоз, що ти міг навіть із Мерлін Монро поспілкуватися.

Всеволод зробив кілька кроків назад і негативно змахав головою. На нього дивилися, як на божевільного. Та це були дрібниці. Він все одно не дозволить аби його Анні поставили могилу. Вже в наступну мить з кулаками і криками на чоловіка кинулася мама, а краще сказати, мачуха дівчини. Та він на її звинувачення зовсім не відреагував, просто відпихнув від себе.

-        Отже, так. – голосно заявив. – Ніякого похорону не буде, можете розходитися. А тіло я забираю на експертизу. – кивнув у бік чорного мікробуса, який щойно під’їхав.

-        Ти не зможеш постійно жити фантазіями. – зітхнув Дем’ян. – Рано чи пізно доведеться прийняти реальність.

Острозький глибоко вдихнув проковтуючи в’язку слину із присмаком гіркоти. Його погляд був спрямований вдалечінь, кудись аж за обрій, наче намагаючись відшукати її. Ту, яка скаже, ти все правильно робиш.

-        Я думаю, ти правильно робиш.

Чоловік здригнувся від голосу який пролунав збоку. Тільки він належав не його Анні, а молодому світловолосому хлопцю, одягненому у чорний підрясник. Опираючись на палицю Петро підійшов ближче. Ще недавно вони були заклятими ворогами. Він вважав Острозького найгіршим воплочення зла на землі. Але звістка про раптову смерть дівчини, яку любив, все перекреслила.

-        Не знаю чи для вас буде це аргументом.. – знову тихо промовив дивлячись на чоловіків. – Але я не можу молитися за упокій душі Анни. Постійно щось не дозволяє. То якийсь дивний неспокій, то кашель, то слабкість, то хтось відволікає. Спробував за здоров’я і… тут приходить радість та благодать. Спочатку я не розумів… думав – це мої духовні проблеми. Та зараз все стало на свої місця… вона не мертва.

-        Чому ти не говорив цього раніше?! – до них підійшла молода дівчина, очі якої були точною копією, як у семінариста.

Навколо утворилася гробова тишина. Всі чекали тільки слів від Всеволода. Натомість люди у рукавичках і кейсами в руках заявили, що готові приступати.

-        А коли будуть готові результати?

Дем’ян спостерігав, як біологічний матеріал був вийнятий з труни і поміщений у спеціальні бокси. Видовище не для людей з хиткою психікою. Когось знудило, а хтось навіть втратив свідомість. Власне, після цього народ почав розходитися.

-        Через два дні. – відповів експерт сідаючи в автомобіль.

-        Дві години. – промовив Острозький.

-        Не зрозумів?

-        У вас є дві години.

Чоловік середнього віку розгублено подивився по сторонах, а тоді згідно кивнув. Було щось таке у погляді Всеволода, що не давало вибору. Дике. Божевільне. Як у людини, якій нічого втрачати.

Стильне зелене подвір’я приватної лабораторії було вкрите непроглядним смутком. І не тільки через пахмурну погоду. А, головним чином, через мовчазних схвильованих людей, чия туга, здавалося, закривала сонце сірими хмарами. Кожен із них відчував свій шматок провини у тому, що сталося.

Зрештою, через дві години мученицького чекання, чоловік у білому халаті виніс їм запечений конверт. Острозький одразу неакуратно розірвав його і почав вчитуватися у дані. Найшвидшим, найпростішим і найбільш ефективним був тест ДНК. Для цього Всеволод навіть їздив додому по речі Анни, серед яких була щітка для волосся.

-        Що там?

Першою не витримала Маша – найкраща подруга Ані.

-        Імовірність співпадінь генів... – почав зачитувати Острозький. – Нуль цілих, нуль десятих.

-        Тобто… - Петро запнувся і не зміг договорити.

-        Тобто, Всеволод виявився правий. Вона жива. – констатував Дем’ян не в силі подивитися у вічі найкращому другові. Він щойно майже похоронив його наречену.

Кожен із цих молодих людей відчув полегшення. Та з радості до неба ніхто не стрибав. Оскільки, вимальовувалася ще одна проблема. Де вона? Добавляв зірочку до цієї задачі ще факт смерті дівчини. Такої людини, як Анна Підвербецька більше не існувало.

-        Ти куди? – Марія вчепилася у рукав Всеволода, коли той перемагаючи недомагання в отруєному тілі, направився до автомобіля.

-        Навідаю її родичів. Звіщу радісну новину. І поставлю кілька запитань. – чоловік заплющив очі намагаючись перебороти різкий напад нудоти.

-        Я з тобою! – вигукнула дівчина так голосно, що змусила чоловіка скривитися від головного болю.

Замість відповіді Всеволод просто кинув короткий погляд на свого начальника служби безпеки. Дем’ян одразу все зрозумів і обережно відтягнув дівчину від втомленого та розгніваного Острозького.

-        Вам з Петром краще поїхати додому. А коли з’являться якісь новини, я повідомлю.