РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Мовчання – це теж форма відповіді.

Не дракон дракона, якщо не вмієш літати. Або не маєш друга з крилами. Я не просто його розбудила. А ще й принесла погані новини.

Жінка довго не вірила, що її донька народжує. Сміялася, кричала, обзивала мене… думала, що я підготувала їй якусь підлість. Та коли побачила все на власні очі, мало не втратила свідомість. Зрештою, ми втрьох опинилися у підвалі.

-        Ви зійшли з розуму! – кричала я розмахуючи руками. – Як можна приймати пологи без акушерки?! Дитятко явно недоношене! А якщо почнеться кровотеча чи потрібна буде госпіталізація?

-        Якщо хтось донесе Сейрану, що вона народила, він її уб’є. – спокійно відповіла жінка доливаючи у тазик з водою окропу з електрочайника.

-        Ага. А головне, Вас разом з нею. – хмикнула я. – Це ж батько. Так, буде скандал. Але ставити під рисок життя своєї дитини заради загального спокою…

-        Ти не поняла. – вона відклала рушник і піднялася зі мною. – Це харам. Гріх. Пазор. Який можна смить лише кров’ю.

Пам’ятаєте, я говорила про холодок по спині від темряви у коридорі. Забудьте. То було лише далеке відлуння у порівнянні з тим, що я відчула дивлячись в очі цієї людини. Вона не перебільшувала. Вона тут прожила 30 років, за які багато чого побачила. І хто краще знає власного чоловіка, аніж дружина. Нехай і не єдина.

-        Добре. – я зітхнула не знаючи чим допомогти. – Просто моя присутність жодним чином не послужить цій ситуації… тоді давайте розкажемо Денізу. Він щось придумає…

-        No! – закричала дівчинка чи то від схваток чи то від приступу неконтрольованого страху. – Тільки не Денізу. Він його уб’є…

В цю мить мене цікавило дві речі. Наскільки добре вона розуміє українську? І кого уб’є Деніз?

-        Ми нікому нічого розказувать не будем. Айше права. Нельзя допустить, щоб Деніз зап’ятнав своі руки кров’ю этого ублюдка. Я сама його найду.

Я негативно захитала головою пропускаючи крізь пальці волосся.

-        Мой син... – жінка присунулася ближче до мене. – Он очень... – вона ретельно підбирала слова. – Уязвім к несправедливости этого мира. – на російській їй легше було висловлюватися. – После того, что он для тебя сделал, ты хочешь чтобы он стал убий цей?

Моя пам'ять одразу видала обличчя Деніза, коли він побачив мене прив’язану до того стовпа. Напевно, якби у нього був револьвер, то Валіда б уже не було в живих. Я розуміла, що його матір маніпулює моїми емоціями заради збереження спокою в сім’ї.  Невже за такий короткий час він встиг мені стати небайдужим? Можливо це просто відчуття вдячності, адже відколи я тут, ніхто не зробив для мене більше.

-        Іди подержи їй голову! – гаркнула до мене жінка. – Не стій! Я п’ятьох родила і сама все знаю.

Кого вона хотіла цими словами заспокоїти? Мене? Чи себе…

-        Я не знаю, що робити! Їй боляче! – я була на межі нервового зриву, коли дівча не переставало кричати, а дитятко все не народжувалося.

І тут жінка якось дивно на мене подивилася.

-        Молісь. Судя по всему, тебя он... – вона підняла очі вгору. – Слышит.

Повернулася я в покої Деніза, коли уже почало світати. Шалено втомлена. Не стільки фізично, як психологічно. Впала на ліжко. Спина розболілася не на жарт та будити хлопця не наважилася. Пів години тому Айше таке народила. Дівчинка була дуже малесенька і спочатку не дихала. Та через кілька хвилин все ж закричала.

Ярен, я нарешті дізналася, як звали їх матір, а в Україні Ірина, запевняла, що вони сьогодні ж поїдуть до знайомого лікаря. А малютку віддадуть на грудне вигодовування до однієї з наложниць, що недавно також народила. Якщо у Айше молоко так і не прибуде. Та мені зовсім не хотілося перейматися проблеми цієї сім'ї. Я зі своїми впоратися не могла.

Не встигла заплющити повіки, як з пелени міцного сну мене вивів тихий голос Деніза.

-        Вставай. Уже майже обід. Вставай, Анет. Рана на спині кровить. І нам необхідно поїхати в місто.

Заледве розліпила очі, як на мене навалилися події цієї ночі. Захвилювавшись, я різко піднялася.

-        Щось сталося? – повернулася спиною.

У його руках опинилися антисептик і мазь. Хлопець обережно спустив з моїх пліч тоненькі лямки білосніжного атласного пеньюару. Рана защипала і нахилившись дужче він акуратно подув. Хвиля незрозумілого трепету пронеслася по тілу. Як наслідок, зрадлива шкіра вкрилася сирітками.

-        Тобі холодно? – композицію доповнив хриплий тихий шепіт.

-        Трошки. – збрехала звісно.

Заплющивши очі я слухала, як він наносить мазь подушечками гарячих пальців.

-        Сьогодні тобі доведеться одягнути паранджу. – кивнув на стілець, де висіла сукня з темно-синього шовку.

І так швидко вийшов, що я навіть не встигла нічого запитати. Зате, через 5 хвилин у спальні з’явилася Зехра. Та сама, що була вчора ввечері. Заледвее зуміла допитатися її ім’я. Вона ж і допомогла мені правильно одягнути паранжу, а також принесла сніданок. Це був омлет з овочами та солодкий чай. Спочатку, я зраділа. А потім… задумалася. Навряд чи хтось із місцевих поварів уміє готувати подібне. Та повний рот слини змусив відкинути всі сумніви.

Тільки-но я поклала в рот шматок омлету, як у кімнату увірвався Валід. Розмахуючи руками схвильовано щось говорив та змусив мене виплюнути їжу.

-        Ніззя! –  потряс пальцем перед моїм обличчям.

Зрозумівши, що його пояснення не мають жодного ефекту лише ще більше лякають мене, чоловік зітхнув і діставши телефон набрав щось у перекладачі. Не забувши оглянутися. А тоді показав мені.

Не можна їсти нічого, що принести. Лише на кухні. З рук повара. Або що принести я. Тут отрута.

По спині пронісся холодок. Могильний. Запитати кому я так заважала не змогла. Прийшов Деніз.

Ми розсікали гаряче повітря автомобілем схожим на нашу ниву. Тільки новий. Напевно по цих крутих піщаних дорогах інший транспорт просто не проїде. І можливо я оцінила б красоту пустелі, якщо б не ранковий інцидент, котрий не покидав мої думки. Хлопець збоку щось розповідав та я погано сприймала. До того ж англійську.