РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Яка користь з гарної тарілки, якщо вона пуста. З людьми теж саме.

Люди часто нас дивують. І здебільшого це не найпозитивніші емоції. Тому, чим дорослішими стаємо, тим менше любимо сюрпризи.

Я стояла і не могла повірити, що це жінка з якою у нас не тільки одна батьківщина, а ще й схожі долі, її теж багато років тому продали, як товар, могла бути настільки ворожою мені. Причому прямим текстом натякаючи, що довго я тут не протягну. І вона прикладе до цього всіх зусиль. Я, бачте, не пара її синові.

-        У нєво скоро свадьба с Керенією. Знай своє місце і не путайся під ногами! Якщо хочеш жить, канєшно…

-        Як ви можете так говорити? Як могли зрадити віру? Відректися від своїх рідних?

-        Всє мої рідні, тут. А якщо натякаєш намекаєш на батю алкаша, який бив мамку до півсмерті і п’ятьох сестер, що стояли на трасі за кусок хлеба… то іх для мене давно не существует. Что мене чекало у Бердянску? Нічего. А Сейран любит меня. Апєкаєт. Тут я перша жена. Мої дєті не знають, что таке голодувати.

-        Якби він Вас насправді любив, то у нього не з’явилося б ні друга, ні третя дружина. Ні цілий гарем. Вас не нудить, що він на ваших очах вибирає собі м'ясо на ніч?

В ту ж мить мені прилетів пекучий ляпас.

-        Та хто ти така і шо знаєш про жизнь аби мене судить?! У моїх руках є набагато більше ніж просто чуства. Це гроші. І власть. Я могу роздавить тебе, як муху. – і її погляд підтверджував слова. – Значіт так. Ти здесь просто развлечения для Деніза. Посмєєш забєржмініть, пріб’ю. – і кинувши на мене останній спопеляючий погляд вийшла.

Я сіла і опустила голову на руки. Було таке відчуття, ніби бо мені трактор переїхав. Переодягатися сил уже не вистачало. Тому я просто пішла молитися. Через якийсь час почувся стукіт у двері. Важко зітхнувши я за ледве піднялася з колін. Але замість жіночки переді мною постав той самий чоловічок, якого я недавно врятувала.

Страх дав про себе знати змушуючи інстинктивно зробити крок назад. Та він виставив руку вперед, наче зупиняючи мене і шанобливо вклонився.

-        Бі – Валід. – промовив м’яким приємним голосом.

А тоді ще раз повторив показуючи пальцем на себе.

-        Ва-лід. – спробувала вимовити киваючи.

Тепер я хоч знаю, як його звати. Чоловік взяв мою руку і акуратно вклав щось у долоню. Це був той самий срібний хрестик, що він зірвав з моєї шиї при нашій перші зустрічі. Останній подарунок моєї покійної матері. Дивно… вже вдруге ця річ повертається до мене сама. Валід дістав із чорного пакету ще якусь книгу та протягнув мені. Відкривши, я не повірила власним очам. Російсько-турецький словник. Замість тисячі вибачень… чоловік почав гортати сторінки і зупинившись вказав пальцем на одне слово.

Дякую.

Прочитавши його двічі я посміхнулася і легко торкнулася худенького плеча. Та він продовжив гортати сторінки намагаючись щось сказати доступною для мене мовою.

Я

Ваш

Раб

Тоді він низенько вклонився і показав мені, що ці речі краще сховати під подушку. А в наступну мить у нього задзвонив телефон, що з несподіванки злякало нас обох. Модель смартфона у нього начебто була доволі дорога. Тоді чому він просто не скористався перекладачем? Навіщо так закручувати? Та я давно зрозуміла, що тут на все є причина.

Через дві години у красивій пурпуровій сукні із тонкого шовку мене підвели до дверей на другому поверсі. В руках була таця з фруктами. Жіночка, що супроводжувала мою вдосконалену версію постукала і повернувши ручку швидко випарувалася.

Хлопець сидів за широким глянцевим столом кольору вугілля. Майже в тон очам. І наполегливо працював. Піднявши погляд на мене на дві секунди остовпів, а тоді тепло посміхнувся.

-        Зехра постаралася. Ти чарівна.

Це вперше тут мені не хотілося втекти від пильного погляду чоловіка. Він дивився на мене інакше. Без тваринної похоті. Безпечно. Заспокоююче.

-        Навіщо ти мене кликав? – навіть відчула, як до щік прилила кров.

-        Наступних кілька ночей ти спатимеш тут. Так зручніше. Зараз принесуть вечерю, а тоді ти зможеш переодягнутися у щось звичніше. Як твоя спина? Завтра поїдемо до лікаря.

-        Терпимо. Дякую. – зробила кілька кроків вперед. – Я хотіла запитати… як там… Айрін?

На обличчі Деніза враз захмарилося. Він відвів погляд важко зітхаючи.

-        Нормально. Життєво важливі органи не пошкоджені. Окрім… репродуктивної функції. Була внутрішня кровотеча і тепер… вона навряд чи зможе мати дітей. А ще обличчя. Скоріш за все, їй доведеться робити пластичну операцію. Тільки для цього необхідно їхати в столицю. І це проблема.

-        То нехай той нелюд, що її понівечив і покриє всі витрати. Я сподіваюся, він у в'язниці.

-        Анет. – хлопець піднявся і забрав нарешті з моїх рук тацю. – Ти, здається, не до кінця усвідомлюєш, де знаходишся. Такі, як Айрін, сприймаються за товар. Нижчий сорт. Ніхто навіть розбиратися не буде в чому річ.

-        І ти так спокійно про це говориш? – я закипала.

-        А що я можу? Аби змінити систему її необхідно очолити! Якраз над цим я зараз і працюю. Та це не означає, що все вмить зміниться. Тут десятки тисяч людей, які виховані на цих правилах і вони не погодяться отак все змінити.

Тільки зараз я помітила наскільки він втомлений.

-        Тому ти і повернувся з Америки? – я сіла поруч на велике ліжко та накрила його руку своєю.

Кілька секунд ми мовчки розглядали, як красиво моя світла шкіра підкреслює його смугляву. А тоді він відповів.

-        Колись дідусь сказав, що хоче зробити головою правління не батька, а мене. Я подумав, що це мій шанс показати людям інше життя. Однак, місцеві закони і статути це лише половина проблеми. Тут все базується на релігії Я ще з дитинства усвідомив, що вона дуже жорстока. Що це за Бог, якщо він отак підносить чоловіків і принижує жінок. Любить мучити людей посилаючи кари. Безжалісний і далекий. І я вирішив, що не хочу іти за таким Богом.